Розділ 10. «Дімо, ну я ж поспішаю!»

Знаменита фраза «Що німцю смерть, те українцю — добре» в Анталії набуває нового сенсу. Для іноземця в Туреччині деякі речі спочатку здаються витонченим випробуванням для нервової системи.

Правила дорожнього руху тут — це окремий, ні на що не схожий всесвіт. Запам'ятайте одразу: пішохід на турецькій дорозі — істота безправна, а пішохідна зебра намальована скоріше для прикраси асфальту. усім своїм друзям після приїзду я одразу видавав інструкцію: «Пішохідний перехід тут не для пішоходів. Забудьте все, чого вас вчили в автошколі».

Якось їдемо ми з Хакки. Він за кермом, швидкість пристойна. Напереріз, прямо на зебру, виходить жінка й завмирає в надії, що її пропустять. Хакки навіть не думає прибирати ногу з газу. — Хакки, — обережно запитую я, — а у вас у Туреччині якісь свої, особливі ПДР? — Ні, звісно! — щиро дивується він. — Ну, ти жінку на переході бачив? — Ну, природно, бачив. — Так чому ти не те що не зупинився, а навіть швидкість не збавив?

Відповідь Хакки була феноменальною у своїй простоті: — Дімо, ну я ж поспішаю!

Дійсно, думаю. Що це я зі своїми дурними запитаннями? Людина ж поспішає.

Утім, Хакки був далеко не єдиним прихильником цієї філософії. Остаточно я це зрозумів, коли спробував качати права перед машиною турецької поліції. Я впевнено ступив на зебру й виразово показав рукою на смуги: мовляв, перехід взагалі-то! Копи в машині дружно всміхнулися, помахали мені ручкою і, не знижуючи швидкості, пролетіли повз. Так що, будете в Туреччині — не ризикуйте. Пропускайте водіїв. Якщо ж машина раптом завмирає перед вами, поступаючись дорогою, можете не сумніватися — за кермом наш брат, іноземець.

Ще один парадокс, який довго не вкладався в моїй голові — це ідеальна чистота в місті при повній, здавалося б, побутовій неохайності.

Якось ми з Леною сиділи в парку, пили каву. Навколо на лавочках та газонах почав збиратися народ — шумно, по-живому. Підкотив мікроавтобус, і людям почали роздавати безкоштовні ланч-бокси: бутерброди, фрукти, воду. Усе цивільно, упаковано в красиві коробочки. Черга вишикувалася пристойна, причому люди не виглядали малозабезпеченими — звичайний середній клас. Усі розсілися й узялися за їжу.

Смітники стояли буквально на кожному кроці. Але ми з дружиною просто обімліли: з'їдаючи бутерброд, турки кидали пластик, обгортки та огризки прямо туди, де сиділи — під ноги, на траву, на лавочки. Нам, вихованим у суворості до чистоти, це здавалося дикістю. Але рівно через пів години після того, як натовп розійшовся, у парку настала стерильна чистота. Звідки не візьмись з'явилися прибиральники й миттєво все вилизували.

На пляжах історія повторювалася один в один. Шкірки від кавунів, огризки, папірці — усе летіло прямо на пісок Коньяалти. А ввечері проходила бригада клінінгу — і вранці тебе знову зустрічав ідеальний курорт.

До речі, про пляжі. душ — безкоштовно, туалет — безкоштовно, шезлонги — безкоштовно. Мільйони шезлонгів аж до самого горизонту. Коли я вперше прийшов туди з Хакки й він по-хазяйськи розвалився на лежаку, я закрутив головою: — Хакки, а кому платити? — За що? — не зрозумів він. — Ну, за шезлонги. Він подивився на мене так, ніби я запитав, кому платити за повітря. Я в той момент подумав: уявляю, як плакали б і побивалися продавці шезлонгів де-небудь в Одесі, якби побачили це марнотратство. Стільки грошей повз касу!

Пізніше я все-таки докопався до Хакки: — Чому ваші люди не можуть просто прибрати за собою той самий кавун на пляжі? — Навіщо? — щиро здивувався він. — Є ж прибиральники. У кожного своя робота. Якщо ми все прибиратимемо самі, ці люди залишаться без зарплати й не прогодують сім'ї.

Я намагався було ввімкнути нашого завуча й пояснити йому, що чисто не там, де прибирають, а там, где не смітять. Але логіка Хакки була по-своєму залізною. Зрештою, результат наочний: місто залишалося бездоганно чистим, а турецька економіка справно забезпечувала людей роботою.