Розділ 9. «У нас усе через те саме місце...»

На пострадянському просторі вчитель та лікар чомусь ніколи не були престижними професіями. Мабуть, система вирішила, що всі навколо й так поголовно здорові та занадто освічені. Тим разистішим був контраст, коли я опинився в Туреччині. Ставлення людей змінювалося миттєво, варто було їм дізнатися, що я Öğretmen — учитель. Повага була беззаперечною, і байдуже, у приватній ти школі викладаєш чи в державній.

Утім, у турецьких держустановах вистачало своїх нюансів. Уявіть клас, де сидить 50–60 осіб, а вчитель за законом не має права навіть зробити учневі зауваження. Можливо, саме тому переважна більшість педагогів там — чоловіки. Зате й зарплата в турецькій держшколі така, яка нашим учителям і не снилася.

Правда, турецький учитель особливо не побивається щодо успішності. Його завдання — зайти, відчитати матеріал і вийти. Ставити запитання посеред уроку марно: «Слухати треба було!». І що найдивовижніше: навіть якщо половина класу «завалить» предмет, ані адміністрація, ані батьки не випустили б у бік учителя жодної стріли. Позиція директора завжди залізобетонна: «У нас працюють висококваліфіковані фахівці». Крапка.

Але турецькі педагоги хитрі, як і весь цей східний народ. Хочеш реальних знань і розбору помилок? Ласкаво просимо на додаткові курси з підготовки. Вестимуть їх ті самі шкільні вчителі, але вже за окремі, вельми пристойні гроші. Бізнес, нічого особистого.

І там немає цього нескінченного бюрократичного пекла та «реформ заради реформ», як у нашому міністерстві.

Я досі із жахом згадую наш перехід із п'ятибальної системи на дванадцятибальну на початку двотисячних. Вересень — ми ставимо оцінки на якихось листочках та в саморобних зошитах, тому що нові журнали ще не надрукували. Жовтень — міністерство нарешті оголошує: «Переходимо на 12 балів!». Ми запитуємо: «А критерії оцінювання можна подивитися?». Відповідь шедевральна: «Ну звісно... до грудня обов'язково все надішлемо й пояснимо». При цьому офіційно оголосили, що поганих оцінок тепер немає, навіть одиниця — це «учень молодець, хоча б дійшов до школи». Але неофіційно на директорів тиснули, що 1, 2 і 3 бали — це показники нашої поганої роботи, а ті спускали полканів на вчителів.

У нас усе робиться через те саме місце, яке точно не є мозком. На дворі 2025–2026 роки, а віз і нині там: спочатку гучно оголошуємо реформу, ламаємо старе, а потім гарячково думаємо, як це взагалі реалізувати на практиці.

У моїй турецькій міжнародній школі залишалася стара добра п'ятибальна система. Дітям звично, нам зручно. Хоча через багатонаціональність іноді траплялися повні казуси.

Гробова тиша на моїх уроках бувала рідко — здебільшого тільки на контрольних. Зазвичай ми шуміли, сперечалися. Але діти є діти, іноді вони переборщували, загравалися, і втихомирити їх було неможливо. І ось в один із таких моментів я, втомившись перекрикувати цей вулик, вмикаю завуча, підвищую голос і зопалу видаю на весь клас: — Ну скільки можна вам повторювати?! Якою мовою говорити?! Ви що, неруські?!

І в ту ж секунду завмираю. Дивлюся на парти... А там сидять узбек, японець, казах, туркеня. Хто завгодно, але точно не руські.

Замість очікуваної тиші клас вибухнув таким реготом, що його було чути на пів коридору. Я сміявся разом із ними.

Що мені по-справжньому подобалося в цій школі — діти різних культур, країн та віросповідань перемішувалися й ставали однією великою, дружньою родиною. Вони стояли один за одного горою. І дивлячись на них, я часто думав: де ж ми, дорослі, втрачаємо цей чистий зв'язок між собою, коли виростаємо?