Розділ 8. 49 років у тридцять сім

В Анталії я швидко попрощався ще з одним стереотипом. Я був упевнений: якщо батьки платять за навчання дитини по сім тисяч євро на рік, я зіткнуся з армією розбещених «мажорів». Але реальність виявилася куди теплішою. Школа для цих дітей була не просто навчальним закладом, це була їхня маленька батьківщина, дитяча діаспора. В одному моєму класі за одними партами сиділи узбек, японець, казах, українка й туркеня. І вони не просто вчилися — вони дружили. МИ дружили.

Наші вихідні перетворилися на нескінченний марафон: пікніки в горах, походи до зоопарку, поїздки до снігової кімнати, свята на яхтах. Батьки й учителі були частиною одного великого організму.

Але діти завжди залишаються дітьми — безпосередніми й лякаюче чесними.

Йшов урок інформатики в десятому класі. Ми розбирали PowerPoint. — Створюємо презентацію на будь-яку тему, 4–5 слайдів, і надсилаєте мені на пошту, — сказав я й вивів на дошку свою адресу: Dima_1975...

Діана, дуже вихована й тиха дівчинка, підняла руку: — Дмитро Володимирович, вибачте... а 1975 — це ваш рік народження? — Ну так, — відповів я, не відчуваючи підступу. — Це що ж виходить... вам усього тридцять сім?! — Діана виглядала щиро приголомшеною. — Я б узагалі не подумала...

Я мимовільно випростався, по-хазяйськи втягнув живіт і з часткою кокетства уточнив: — А скільки ж ти мені дала? — Ну... років сорок вісім — сорок дев'ять.

Удар нижче пояса. Чоловіки простіше ставляться до віку, ніж жінки, але в той момент я відчув, як мої «акції» різко обвалилися. Діти не добирають виразів. Вони не вміють крутити хвостом. Але в цьому й була головна цінність нашого спілкування: поки ти з ними чесний, вони твої. Варто почати грати роль — вони відчують фальш моментально, у якій би країні ти не перебував.

Утім, піджартовували в Туреччині не тільки діти. Колеги були не проти влаштувати перевірку новачку.

Я жив на віллі за сто метрів від моря. Моїми сусідами були вчитель Руслан і робітник школи Ігор. Гуляючи Анталією, я не міг відвести очей від дерев, усіяних яскравими, ідеальними апельсинами. — А їх можна їсти? — запитав я якось. — Звісно! — хором відгукнулися мої супутники. В їхніх очах запалав дивний блиск, але я списав це на турецьке сонце. — До поліції не заберуть? Не отруюся? — Та що ти! Зривай, їж! — підбадьорювали вони, перемигуючись.

Я зірвав найкрасивіший, очистив і відкусив добру половину... Це було невимовно. Якщо ви думали, що лайм — це кисло, виходить, ви ніколи не коштували декоративний турецький апельсин. Моє обличчя перетворилося на одну суцільну зморшку, а регіт Руслана й Ігоря, здається, було чути на іншому березі моря.

Так ми й жили — між глибокими педагогічними відкриттями та кислими апельсинами, щодня перетворюючи життя на маленьку пригоду.