Розділ 5. Балаган вищої категорії

Мій друг Едік після моєї першої поїздки був щиро здивований: «Діме, ти ламаєш стереотипи. У моєму розумінні вчитель математики — це людина-скеля, яка десятиліттями сидить на одному місці, випускає одні й ті самі класи та сподівається на їхнє світле майбутнє».

Так і було. Я обожнював свій 11-Б. Це був мій «математичний спецназ». Колеги-вчителі, проходячи повз мій кабінет, тільки за голову хапалися: «Діме, ти дожартуєшся! У тебе на уроках балаган, вони ж провалять ЗНО (зовнішнє незалежне оцінювання)». Їх шокувало, що я міг стьобатися з учнів, а вони — у відповідь з мене. «Ти ж завуч! Дотримуйся дистанції!» — сичали мені в учительській.

Мені дуже хотілося отримати чесний погляд збоку, тому я якось попросив колег-математиків прийти до мене на урок. Але оскільки я був завучем — тобто, як не крути, їхнім начальником — у відповідь чув тільки чергове: «Усе чудово, Дмитре Володимировичу, уроки просто дивовижні!». Але мені потрібна була не лестощі, а реальна, конструктивна критика. Тоді я вирішив звернутися до своєї колеги — теж завуча, Богдани Федорівни.

Дітей я одразу попередив, щоб поводилися як звичайно й не хвилювалися. Хоча вони її страшенно боялися. Пам'ятаю, якось я випадково заозирнувся до неї на урок буквально на хвилину — і такої гробової тиші я в житті не чув. Мені здається, якби туди залетіла муха, вона б знепритомніла від того, наскільки голосно дзижчить.

І ось — наш урок. Усе йшло чудово. Ми у відмінному темпі встигли розв'язати три складні задачі — тобто повністю вклалися в план. При цьому я за звичкою жартував над хлопцями та дівчатами, а вони підколювали мене у відповідь. Клас-то одинадцятий, усі прекрасно розуміли межі дозволеного. Урок закінчився, усі задоволені, і тут встає Богдана Федорівна:

— Дмитре Володимировичу, можна я звернуся до учнів?

— Ну, звісно, — відповідаю я, наївно сподіваючись, що вона зараз похвалить їх за відмінну роботу.

Богдана Федорівна повертається до класу:

— Так, дорогі учні, а що ви взагалі собі дозволяєте на уроці?! Перед вами сидить учитель, завуч, зрештою — дорослий чоловік! А ви постійно хамите й бубоните. Де ваші манери? Терміново подумайте над своєю поведінкою!

І гордо виходить із кабінету.

У класі повисає та сама «її» гробова тиша. Діти сидять із виразами облич у стилі «мамо, я укакався». І тут Катя тихо запитує:

— Дмитре Володимировичу... ми вас підвели?

У мене всередині аж усе перевернулося. Кажу:

— Заспокойтеся, усе чудово. Просто Богдана Федорівна не звикла до таких уроків.

Я кулею вилетів із класу. І не просто вилетів — я буквально ввірвався в кабінет Богдани Федорівни й видав їй усе, що думаю, люто захищаючи своїх дітей. Ми з нею потім, набагато пізніше, згадували цей випадок і сміялися:

— Діме, я тоді думала, ти мене прямо там убиєш, — казала вона. — Такого скаженого погляду я в тебе ніколи не бачила.

— Ну, ти теж хороша! Навіщо було ні за що ображати моїх дітей?

Але який же це був кайф, коли мої дівчата набирали 192 і 197 балів із 200 на ЗНО! Це і є справжній тріумф учителя — коли за жартами та легкістю стоїть залізний результат. Ми жили одним життям, і це спілкування тривало навіть після випускного, коли оцінки вже не мали жодного значення, а залишалася тільки дружба.

І ось — Анталія. Зовсім інший світ. Приватна школа. Тут балом правили не навчальні плани, а батьки, які оплачували рахунки. Інша країна, інший менталітет, діти багатих родин. Здавалося б — прірва. Але мені знову пощастило: діти виявилися чудовими. Ми якось підозріло легко знайшли спільну мову, хоча без нюансів, звісно, не обійшлося. Але про них ми обов'язково згадаємо пізніше.