Розділ 4. Апельсиновий Едем і турецький рандом

Після сірого, затягнутого серпанком провінційного Лисичанська Анталія здалася мені не просто іншим містом — вона здалася Раєм. Я не знаю, як уявляють собі Едем віруючі люди, але в той момент я зрозумів: він виглядає саме так. Різниця була лише в символах: замість біблійного яблука всюди світилися помаранчеві боки соковитих апельсинів. Майже те саме.

В аеропорту мене зустрічав Хакки. Він стояв із табличкою «РУбовалов» — літера «Ы» явно не далася турецькому принтеру. Типовий турок: усміхнений, гостинний і зовсім не схожий на того «дикого» персонажа з моїх страхів. Щоправда, він одразу суворо попередив: у Туреччині не можна жартувати про Пророка Мухаммеда, Коран і Ататюрка.

Так розпочалося моє закордонне життя. Олена відпускала мене на тиждень зі словами: «Ну коли в тебе ще буде можливість злітати в Анталію?». Ні вона, ні я тоді й гадки не мали, що цей «тиждень» розтягнеться на роки.

Дуже швидко прийшло усвідомлення: жити в країні та бути в ній туристом — це дві абсолютно різні реальності.

Я постійно ставив собі запитання: чому вони живуть краще, ніж ми — такі розумні, освічені й технічно підковані? Відповідь почала приходити через побутові дрібниці. Наприклад, коли настав час отримувати банківську картку для зарплати.

Усе для людей: щоб активувати картку, потрібно просто продиктувати оператору по телефону пін-код, який ти сам вигадуєш. Жодних паперових конвертів, усе максимально сучасно. Біда була лише в одному — говорити треба було турецькою, а мій словниковий запас за два місяці обмежувався словами «дякую» та «добрий день».

Спроба №1. Прошу колегу Сашу, вчителя історії, який давно живе в Туреччині, допомогти. Спочатку я намагався видавити з себе пару фраз моєю дуже ламаною турецькою, а потім передав слухавку. Саша бере її й упевнено вимовляє: «Доброго дня, я — Дмитро Рибовалов». Оператор на тому кінці: «Вибачте, але я щойно чула іншу людину. Ви — не Дмитро. Я блокую картку». Завіса.

Спроба №2. Через десять днів приходить нова картка. Кличу на допомогу учня 11-го класу Адалята. У нього тато турок, мова ідеальна. Набираємо. Оператор раптово запитує дату народження — хлопець запинається і вголос перепитує в мене. Дівчина на тому кінці все розуміє по паузі. Картка знову в блоці. Це вже починає напружувати.

Спроба №3. минає ще десять днів. Ми із Сашею їдемо у відділення банку на іншому кінці міста. Менеджер, вислухавши нашу сагу, лише знизує плечима: «Немає проблем. Нехай ваш друг знову зателефонує й представиться вами. Малоймовірно, що він потрапить на ту саму співробітницю». Саша набирає номер... і з ймовірністю один на мільйон потрапляє саме на ту саму жінку! Знову блокування. Фіаско. У школі вже почали піджартовувати, що я — єдиний учитель математики, який не може впоратися з банківською системою, маючи в помічниках історика та відмінника.

У підсумку картку мені доставив кур'єр прямо в школу. Чесно кажучи, і тут не обійшлося без пригод: з першого разу він її не віддав, бо в мене із собою не було паспорта. Повернувся наступного дня, усе суворо звірив і тільки тоді вручив конверт.

Ось так. Усе суворо за інструкцією, без винятків і «домовимося». Можливо, саме тому вони й живуть у чомусь краще за нас…