Розділ 2. Здрастуй, Анталіє!

Розділ 2. Здрастуй, Анталіє!

Я остаточно зрозумів — директором мені тут не стати. Ніколи. У цій звичній системі координат я миттєво досяг стелі, і ця стеля виявилася занадто низькою й тиснучою. Потрібно було терміново шукати роботу, де тобі платять не за вислугу років чи наявність правильних друзів, а виключно за твої реальні знання.

Але коли ти вчитель математики вищої категорії, твій вибір за межами школи зазвичай звужується до розмірів шкільної дошки.

Першою рятівною думкою був Північ. Звична робота, ті ж графіки, але гроші в рази більші. Я почав активно розсилати резюме. Щоранку, вигулюючи свого пса Мессі по холодному асфальту, я першим ділом із надією перевіряв пошту. І щоразу натикався на глуху стіну: «Резюме чудове, досвід супер, але громадянство... Ви українець. Нам це не підходить».

Віра в прийдешні зміни почала потихеньку витікати з мене, як вода крізь пальці.

І тут серед тижня — телефонний дзвінок із незнайомого номера.

— Доброго дня. Ви ще шукаєте роботу вчителем математики? — Так, шукаю, — відповів я, за звичкою, що вкоренилася останнім часом, не очікуючи від розмови нічого доброго. — Ми хочемо запропонувати вам місце. У Туреччині. — Пробачте, де?! — В Анталії.

«Блін, ну могли б хоч трохи заморочитися, не так відкрито стібатися», — миттєво промайнуло в мене в голові. Я був на сто відсотків упевнений, що це якийсь витончений розіграш моїх друзів. Занадто вже красиво й казково все звучало, щоб виявитися правдою.

— Шукаю, — підіграв я. — А що від мене вимагається і яка передбачається зарплата? — Ми зв'яжемося з вами в суботу рівно о четвертій годині дня. Зарплата — 1000 доларів.

Настала субота. Дружина Олена з донькою пішли в гості. Я сидів в абсолютно порожній квартирі, не сказавши їм жодного слова, і напружено чекав на дзвінок, усе ще готуючись щиро посміятися з чийогось вдалого жарту.

Рівно о четвертій телефон задзвонив. І почався найсправжнісінький допит. Три години поспіль мене безжально ганяли по вищій математиці, фізиці та інформатиці. У своїх знаннях я не сумнівався ніколи, але такий божевільний напір був повною несподіванкою.

 — Дякуємо, Дмитре Володимировичу. Ми з вами зв'яжемося.

Наступний день, неділя, перетворився на суцільну ментальну тортуру. Телефон буквально розривався від дзвінків: то сестра з Луганська, то мама з Краснодара, то колеги по школі... Я підстрибував від кожного звуку, на шаленій швидкості летів до слухавки, але це все були не вони. Надія танула з кожною хвилиною.

Настав вечір. Ми знову йдемо гуляти з Мессі. Я вже подумки змирився з тим, що завтра в школі хтось із знайомих обов'язково ляпне мене по плечу й зі сміхом запитає: «Дімо, ти що, серйозно повівся на Анталію?».

І прямо в цей момент у кишені вібрує телефон.

 — Дмитре Володимировичу, доброго вечора. Ми прийняли рішення, що вам варто приїхати до нас і показати уроки наживо. Харчування, житло та переліт повністю за наш рахунок. Електронний квиток на понеділок, виліт о 21:40 з Донецька. Чекаємо на вас.

Шок — це занадто слабке, тьмяне слово, щоб описати мій стан. Я на негнучких ногах повернувся додому, подивився на Олену й тихо сказав: — Я завтра лечу в Анталію.

Вона замерла з відкритим ротом, повільно подивилася на мене, потім на собаку й видала шедевральне: — Нормально так із собакою погуляв…

У останній раз до цього моменту я піднімався в небо у далекому 97-му, коли летів до Києва. А тут — чужа мусульманська країна, зовсім інша мова й цілковита невідомість попереду. Чи було мені страшно? Так, до божевільного тремтіння в колінах!

Але той наївний хлопець, якому в рідному місті виявилося «зарано бути директором», уже наповну пакував валізи.