Розділ 1

Цікаво, чи багатьом людям спадало на думку, що в їхньому житті може статися щось незвичайне? Ти собі живеш, усе за розкладом. Стереотипи складені задовго до тебе, і не тобі їх змінювати. Але в якийсь момент бац — і ти розумієш: це не твоє життя. Ты не так хотів жити. Це прямо взагалі не твоє… від слова «зовсім». У кожного в житті є своя «точка перегину». Момент, коли ти усвідомлюєш: усі правила, за якими ти грав до цього — просто декорації в чужій виставі.

Розділ 1. Як я не став директором

Звичайному вчителю математики в школі складно щось кардинально змінити у своєму житті. Але через якийсь час ти неминуче стаєш трошки кар'єристом. А коли в тебе близький друг — заступник міського голови, думки в стилі «а чому б, власне, і ні?» спадають на думку все частіше.

Так я став завучем. І, якщо чесно, навіть трошки підсиджував нашого директора-пенсіонера, щиро вважаючи, що впораюся з цією роботою краще, свіжіше й швидше.

У травні вона нарешті пішла на заслужений відпочинок.

Усе літо я провів у стінах школи. Я знав кожен свіжопофарбований плінтус, кожне тріснуте підвіконня. Я вилизував цей величезний корабель до першого вересня так, ніби це була моя особиста трипалубна яхта. Я вже подумки бачив себе в кріслі директора, наповну планував масштабні реформи. Я був готовий на всі сто відсотків.

До першого вересня залишалося всього два дні. І тут мене несподівано викликав до себе Мер.

Кабінет очільника міста зустрів мене солідним запахом дорогої шкіри й штучним холодом кондиціонера. Мер дивився на мене майже доброзичливо. Йому було 37 років. Мені — 34.

— Дімо, дякую тобі. Школу підготував просто супер. Найкраща в місті, — почав він здалеку.

Я вже внутрішньо налаштувався потиснути йому руку й вислухати привітання, але він рівним голосом продовжив: — Але, як на мене, зарано тобі в тридцять чотири роки ставати директором.

Світ за величезним вікном кабінету не зупинився, але він тієї ж секунди перестав бути моїм. Я дивився на нього й крутив у голові одну-єдину думку: «Сергію, ти зараз серйозно?». Тобі самому тридцять сім — і ти Мер цілого міста! Це, виходить, нормально? Чи просто заступник мера моєї головної конкурентки на цю посаду виявився трохи важчим на політичних шальках терезів, ніж мій друг?

Я вийшов із будівлі мерії просто в густу, задушливу серпневу спеку. І саме в цю секунду я чітко усвідомив: це не моє життя. Це взагалі не моє… від слова «зовсім».

Тоді я цього ще не знав, але саме та несправедлива відмова стала відправною точкою моєї божевільної пригоди, що розтягнулася на довгі роки.