Між подорожами

Дорога додому

11.09.2018

З телефонних нотатків

Так багато історій в одному потязі. Так багато, і такі вони різні! Так багато, і такі схожі! Дивина.

Ось сидить чоловік, який виглядає як безпритульний. Та вигляд його оманливий. Так, він у старій поношеній кофті, і з сивим нечесаним волоссям. Але він розмовляє літературною українською і колись працював на кіностудії Довженка. Він писав сценарії. Він малював картини. Він бачить прекрасне у заході сонця. Він сидів у тюрмі. Двічі. То через якісь документи, то через хабар,  який хотів дати судді аби «відмазати» від тюрми сина. Він тримав у своїх руках великі гонорари. А бувало, що він не мав їжі декілька днів. Я не знаю його імені.

От вмостився чоловік середніх років. Він у військовій формі. Він бачив смерть. Бачив життя. Він бачив змагання й перемогу. Поразки. І сам падав не раз, і не два. Він зневірився в світі. Хотів покінчити з усім. Але зрозумів наскільки любить це життя. Його імені я теж не знаю.

Ось сидить жіночка й розповідає історії з власного життя. Вона сумує за дочкою-студенткою. Нещодавно збирала гроші на подарунок класному керівнику свого сина-четвертокласника. Дарували пральну машину. Уявіть собі –  пральну машину! –  клас з 17 чоловік. Так вчителька захотіла. Вдома чоловік п’є. Знову без роботи. Корова перестала давати молока. А ще в неї часто болить спина, та все немає коли піти до лікаря. Тепер їде на базар продавати помідори. Її імені я не знаю.

От сидить дівчина. Постійно в телефоні. Те молоде покоління. Таке ще зелене! І думає, ніби щось знає, щось розуміє. Але далі свого ґаджета і носа не показувала. Все щось пише і пише. Стукає пальцями по тій дрібній клавіатурі! Не знаю її імені.

Оце юнак-мандрівник. Його величезний похідний рюкзак вмістився лише на верхній полиці. Десь згубився спальний мішок. Але це не біда. З ним і не таке було! В нього втомлений вигляд. Але очі його повні веселості юнацького життя. Засинає із відкритою пляшкою води в руках. Проливає воду на себе й прокидається. І тут не біда – освіжився! Не знаю його імені.

Отут чоловік. Вже в літах і з сивиною. Але посмішка його нічим не поступається юнацькій. Розповідає як позбувся проблем із зором. Самотужки! Пишається. Ділиться рецептами для міцного здоров’я. На наступній станції бере велосипед і виходить. І його імені я не знаю.

А оце жінка з дитиною. Їде на відпочинок. Цілий рік чекала відпустки! Малий не дає спати. Хоче гратись. Стрибати. Бігати. Жінка втомлена і намагається його вгамувати. Куди там! Не витримує і з її уст зривається крик. Не знаю їхніх імен.

А он сидить компанія чотирьох чоловіків. Випадково тут зійшлись. Мають багато тем для розмов. Заробітки, війна, політика, жінки. Сміх і пляшки пива. Але розмовляють неголосно. Скоро бере втома. Лягають спати. Їхні імена мені невідомі.

Так багато людей. Всі невідомі. Незнайомі. Зустрічаються раз в житті. Кожен хоче поділитись своїм. Кожен чогось прагне, кудись прямує. Такі різні. Такі схожі.

Може серед них є ти?

Дорогою додому

12.09.20

З телефонних нотатків:

Холод у вагоні. Ранкове яблуко. Ще одне прокидання сонця. Згадки про перше таке побачення на Черкаській дамбі і знову бажання написати про це.

Електричка. Сирок з хлібцями. Книга, до завершення якої наближаюсь доволі швидко. Біля мене бабуся з хлопчиком. Дуже зацікавленим й обізнаним у місцевості.

Телефон в руках і записи для пам’яті. Дочитала книгу.

Вдома.