Хмельницький – Київ. Приїхати за порадами

Подорож до Києва стала для мене несподіванкою.

Я ніколи особливо не прагнула відвідати столицю. Була там лише раз, восени 2016-го, і розумію, що бачила замало, тому варто було б приїхати ще. Але в найближчі плани така поїздка не входила. І чому ж тоді я опинилась в Києві?

Всередині листопада в моєму особистому житті стались зміни, яких я не очікувала, тому (як це зазвичай зі мною буває) страшенно розгубилась. Багато сумнівалась, думала, сперечалась сама з собою, а потім вирішила спитати поради. Мої подружки були трохи задалеко від мене, тож до них вирішила приїхати я. Одного листопадового дня вирушила в Хмельницький до Насті, щоб звідти вночі їхати на зустріч з Альоною в Києві.

Цього разу в Хмельницький я не спішила – їхала саме до подружки, а не в місто. Проте декілька місць, які я хотіла відвідати, в мене все ж були на думці: кав’ярня-пекарня «Витрибеньки від куми» і книжковий магазин навпроти Старої пожежної вежі. Тому майже одразу після приїзду я рушила за смачною випічкою з чаєм. Там, за чаєм, ми й зустрілись з Настею. Багато говорили, сміялись і думали разом. Це особливі моменти, які я так люблю в спілкуванні з друзями! Саме від Насті я почула ті слова, які давно були десь далеко в глибині моєї душі, але до яких я боялась дослухатись (чергове підтвердження того, що всі відповіді вже в нас є!). Розвиваючи нашу тему обговорення, ми лишили кав’ярню й пішли в книжковий магазин, де я, страшенно спокусившись, придбали аж дві книги (що для незаможного студента розкіш!). А потім ми гуляли набережною Південного Бугу. Настя повела мене туди, де я ще не була.

Споночіло. Темрява хотіла захопити нас в свій полон, але від неї рятували ліхтарі. Холоднючий осінній (а може геть зимовий) вітер забирався під шапки і хапав за руки. Ледь чутно плюскотіла вода, а десь далеко-далеко в небі світили зірки, які нам майже неможливо було побачити через світло великого міста. Ми довгенько ходили туди-назад вздовж ріки, обговорюючи книги, серіали, навчання, життя і себе самих, аж доки не змерзли вкрай. Тоді Настя запропонувала зайти до неї на чай.

Гостини обійшлись не тільки чаєм, але й смачним печивом і книгами, якими спокушала Настя. Врешті, взяла в неї одну – вона дуже рекомендувала (а потім я не могла відірватись від неї і не заспокоїлась, поки не дочитала зовсім!). А свої довелось лишити, щоб не носити їх за плечима в поїздці.

Потяг на Київ відправлявся з Хмельницького близько 3-ї години ночі, тому сиділа я в Насті довго. Ближче до півночі подруга відчула, що в неї піднялась температура, а в мене розболілась голова. Так… Це що, перші ознаки застуди? А може… він? Коронавірус? Ні-ні, не може бути! Паніка почалась несподівано, але заполонила всю кухню, на якій ми з Настею сиділи. Я вже почала сумніватись у доцільності своєї поїздки в Київ, але… все обійшлось. Ми зрозуміли, що нас просто захолодив вітер, коли ми гуляли біля річки. Не дарма ж він залазив під шапки! Тому я вирішила – їду!

Опівночі я пішла на вокзал. Від дому Насті до нього 4 чи 5 кілометрів. Громадський транспорт вже не ходив, а таксі мені було не по кишені. Тому я обрала давно перевірений спосіб – ноги. І от я, молода одинока дівчина, йду опівночі напівпустими вулицями Хмельницького. На дорозі зустрічаються майже всуціль далекобійні вантажівки, куди рідше – легковики, а пішоходів окрім мене майже немає. В вагончику фастфуду сидить продавець, а деякі світлофори блимають всіма кольорами. Лячно трохи. Тому я  подзвонила Альоні. Поговорила по телефону, заспокоїлась, зайшла в супермаркет, і, нарешті, дійшла до вокзалу. Декілька годин очікування, нестерпно мало сну в потязі і – привіт, столице!

До зустрічі з Альоною я мала трохи часу, тому вирішила погуляти ранковим Києвом. Користуватись метро я боялась – вітаю, клаустрофобіє і звичайний страх загубитись. Тому знову поклалась на свої ноги. Від залізничного вокзалу дійшла до університету Шевченка і сіла снідати в парку навпроти. Пам’ятаю, мала тоді вівсяне молоко з печивом – доволі легенький сніданок. Поки я сиділа на лавці, до мене прийшла втома. Отак зразу вранці! Все-таки це вже другий день подорожі, позаду багато кроків і поганий сон вночі. Але попереду був ще цілий день в столиці, тому я змусила себе встати і йти далі.

Від парку Шевченка пішла до Золотих воріт, щоб звідти спуститись на Хрещатик. Коли я була біля Театру опери та балету України, то подзвонила Альона – вона вже їхала. Я поспішила. Згадувала як була в цих місцях чотири (!) роки тому і себе, тоді ще зовсім не таку як тепер. Якби ж мені тоді хтось сказав що принесуть ці роки, я б нізащо не повірила! Але ось вона я, знову в Києві і тепер так не схожа на себе колишню! Будівлі, дороги, люди – все рухалось, а я, хоч йшла, віднеслась в минуле. Помахала привіт Золотим воротам, на яких колись відпочивали усією групою, і спустилась на Хрещатик, де на мене чекала Альона.

Я побачила її першою і зрозуміла як сильно скучила, тож свою радісну посмішку не стала стримувати. Спочатку ми навіть не знали що маємо робити та куди йти, але я швидко виправила це і ми закрокували до Будинку з химерами, що біля Офісу президента. Було похмуро й по-осінньому волого, але яскраво блакитне пальто Альони додавало цій прогулянці кольорів. За розмовами ми дійшли до Маріїнську парку, подивились на палац, звідти спустились до Лялькового театру, де сіли дещо перепочити. Фотографувались і багато говорили. Багато! За всі ті тижні, що не бачились. Біля театру я й розповіла їй про те, що мене тривожило. І знову отримала відповідь, яку хотіла почути (всі відповіді в тобі, Люда! Ну довірся ж їм, гей!).

Далі ми дістались Арки дружби народів, де мені дуже подобався вид на Дніпро. А потім перейшли на Володимирську гірку. Здається, вже тоді Альона втомилась ходити, але стійко зносила мої походеньки. Тому ми піднялись до Михайлівського собору, де на площі побачили запис декількох телевізійних передач. Яких – ми не знали, але було по-дитячому цікаво спостерігати, як працюють «люди з телевізора». Та довго за цим заняттям ми не затримались – спустились до Андріївської церкви, а звідти звернули на Пейзажну алею. Тепер і я фотографувалась біля синіх котів (звідки бачила стільки фото своїх знайомих)! Вони справді дуже-дуже гарні і просяться, щоб їх погладили. Вже на алеї зрозуміла, як страшенно втомилась! Тому пропозицію Альони про поїздку в якийсь ТЦ, де можна і погрітись, і перекусити, я прийняла радо.