Традиційно: Одеса в листопаді

Хоч ми з Уляною планували поїхати ще кудись разом (Жванець чи може Самчики), але не вийшло. Наступних жовтневих вихідних я відчула, що дуже втомлена і це не було дивиною, адже останні шість тижнів провела в роз’їздах! День народження брата, весілля подруги, подорожі… Втомилась, тому вирішила одні вихідні провести вдома. А потім я серйозно взялась за написання дипломної роботи – до захисту лишалось два місяці, а написаного в мене було ой як мало! Тому я писала, багато й невпинно. Страждала, сумнівалась, хотіла на все забити… До того ж знову довелось перейти на дистанційне навчання – реалії 2020-го року.

Несподівано зрозуміла, що прийшов листопад, а це значить, що на мене чекає Одеса. Це вже стало моєю маленькою традицією, якій я не хотіла зраджувати. Та цього разу поїздка мала відрізнятись від попередніх – я вирішила не чекати 10-го числа (як це було попередніх років), а вирішила відправитись у подорож раніше. Чому? Сама не знаю. Мені не терпілось! Благо, дистанційне навчання дозволяло поїхати в подорож посеред тижня, що я й зробила. Тому у вівторок я купила квитки, а вже наступного вечора відправилась на Хмельницький вокзал. Ніч у потязі і ранок четверга я зустріла в Одесі.

Приїхала ще до шостої години, тому часу до початку занять онлайн було вдосталь. І я пішла до моря. Мені страшенно хотілось зустріти тут схід сонця, але цього ранку не вдалось. Видно, сонце заспало, тому напустило хмар, щоб сховатись за ними. На допомогу прийшов вітер, що гнав хмари невпинно, а хвилі робив великими й дужими. На пляжі було холодно, але, на моє здивування, я гуляла тут не одна. На ранкову пробіжку вийшли бігуни й собачники. Міряли кроками узбережжя поодинокі туристи, а на пірсах вмостились рибалки з вудками. Ранок на морі був сірим й холодним, але любителів моря не злякав.

Я гуляла берегом Ланжерону, стережучи хвилі – вони накочували зненацька й могли добряче зіпсувати життя, застрибнувши в чоботи. Колір води був тим самим морським, що його зазвичай зображують на картинах і вабив своєю зеленавістю та глибокою синню. Піна біліла, яскраво підкреслюючи неспокій моря. Я зробила декілька фото, а потім просто насолоджувалась своїм буттям тут. Я в Одесі! На початку листопада ось уже третій рік поспіль! Створювати свої маленькі традиції завжди приємно)))

Втомилась від ходіння і присіла на лавку тут, на пляжі. Милувалась чайками і, не знаю як так вийшло, почала їх підгодовувати. Біля мене ходило декілька голубів та одна велика (не морська) чайка. Я почала кидати їм крихти хліба, а на них вже й злетілось усе пернате братство! Це вперше я сама годувала чайок на морі! Їх було так багато і так вони чубились за ті крихти, що дивитись на них без посмішки я не могла! Кумедні й милі водночас. Цей момент виявився найяскравішим у моїй подорожі!

Просто сидіти на лавці біля моря й годувати чайок, хіба може бути щось простіше? Але як же приємно в цю мить! Прості приємності – найкращі!

Врешті, хлібчик закінчився, а самій мені час було йти на сніданок, тому я рушила в центр міста. З вибором закладу довго не барилась – «Чернослив», що й два роки тому. Мені подобається система буфету-столової, де можна обрати собі те, що хочеш у тій кількості, яку обираєш сам. На сніданок я взяла оладки з карамеллю і натуральний смородиновий чай, який пролила ще перед касою! Про що ото можна було задуматись? Сніданок вдався на славу, тож можна було вчитись – саме розпочиналось заняття. Я просиділа в закладі, аж поки воно не закінчилось. В цей момент я дуже зраділа тому, що навчання відбувалось дистанційно! Вчора сиділа в гуртожитку, а сьогодні – в Одесі. І все одно не пропустила занять))

Поки мала «вікно» у розкладі, пішла гуляти містом. Я просто ходила вулицями, навіть не замислюючись щодо місця свого перебування! Тепер навіть не згадаю достеменно де я була. Але саме в такій простій прогулянці, коли не задумуюсь куди йду, відчуваю свободу. Просто гуляти вулицями великого міста, яке прокидається від сну й розпочинає свій день. Мені подобається присутність у цьому вирі життя, а часом навіть вдається відчути себе його частиною.

Для наступного заняття я вирішила знову зайти в якийсь заклад – лишатись на вулиці доволі холодно. Небо й далі було хмарним, а вітер холодив пальці. Гуляючи Дерибасівською, вирішила зайти в «Пузату хату», що розташувалась на шостому поверсі ТЦ Європа. Пообідала гарячим супчиком і «включилась» у заняття. Хоча до обіду мій мозок потрохи засинав – нагадали про себе напівбезсонна ніч і кроки, находжені за день. Я старанно намагалась слухати, але… За вікном, поблизу якого я сіла, виднілись дахи будинків, десь серед них побачила чоловіків – чи то антену якусь лагодили, чи що вони там робили… Над будинками кружляли голуби, а з-поміж хмар нарешті визирало сонце. Несподівано заняття закінчилось. Ну от, тепер на весь день вільна і можу… що робити? Можна знову піти до моря, гуляти містом, насолоджуватись сонцем, а можна…

Востаннє я була вдома в середині вересня, коли їздила на День народження брата. Відтоді навіть не знала коли потраплю додому наступного разу. Поки знаходилась в поїздках, то не дуже про це задумувалась, але на кінець жовтня зрозуміла, що скучила за рідними. І от, будучи в Одесі, так близько від дому, могла спокійно їхати не в Кам’янець, а додому. Звичайно, я подумала про таку можливість ще перед поїздкою, тому знала, як можна дібратись якомога швидше й дешевше.

Отож, після завершення занять, я рушила на вокзал. Мене проводжало сонце. Воно нарешті виспалось й усіма своїми променями демонструвало радість та задоволення. В момент, коли я йшла опалим  залежаним осіннім листям, а над головою було блакитне небо, освітлене сонячними променями, подумала: а може лишитись і піти до моря? Воно б мало бути гарним тепер! Але я пішла на вокзал. Додому хотілось більше. Одна електричка, де я встигла подрімати, вокзал у Вознесенську, де з’їла смачний пиріжок з картоплею на вечерю (й згадала той, з літньої подорожі в Ольвію) і, нарешті, пізно ввечері я вдома. На здивування рідним й на радість собі.