Два замки у Скалі-Подільській

Вже наступних вихідних ми з Уляною відправились на чергові пошуки пригод, хоч цьому й намагалась завадити погода. В суботу йшов дощ і було доволі холодно, тому подорож довелось відкласти на неділю. Ідея цієї мандрівки також належала Уляні – два замки в Скалі-Подільській давно її цікавили. А я ж за будь-які цікавості!

Від Кам’янця-Подільського до Скали дібратись доволі просто – автобуси ходять часто, особливо в першій половині дня. Так ми й зробили. Приїхали в містечко і здивувались тому, як тут тихо та безлюдно! Спочатку вирішили піти до недобудованого готелю, що своїм виглядом нагадував казковий замок. Його колись почав будувати місцевий підприємець, але місце обрав невдале, тому дивний готель лишився незавершеним. В середину потрапити неможливо, але пофотографуватись поряд – залюбки. Ми зробили десь з сотню фото і склали декілька теорій про те, яким би могло бути це місце, якби готель добудували. Нам ніхто не трапився на очі за весь цей час і, відповідно, зауваг про перебування тут не робив. Втішені з казковості цього місця – а замок справді химерний, як на наш час – ми пішли до замку з минулого.

Скала-Подільський замок колись був одним з перлин Тернопільщини, та тепер від нього лишились самі руїни. Біля самого замку ми зустріли школярів, у яких тут відбувалась фотосесія (мабуть, для випускного альбому). Почекавши трохи, поки можна буде пройти до замку, ми опинились в споруді. Стіни, що тепер лишились, говорять самі за себе – раніше замок справді був величним. Стало прикро з того, що зараз він потрохи розвалюється. Та це нас не зупинило і ми (майже) спокійно гуляли поміж його стінами.

Холодний пронизливий вітер дошкуляв звідусюди: вікон, підлоги, щілин у стінах. Моє чорне пальто не надто гріло, а в руки я взагалі змерзла майже одразу. Та було так добре – бути тут. У цьому моменті, торкатись історії і думати про продовження життя тут. У новому, зовсім не запланованому місці, з людиною, що розділяє твої зацікавлення. Ми обійшли всі закутки руїн. Навіть спустились у льох на свій страх (найперше – на мій) і ризик! Досліджували цеглини й уявляли як тут було декілька сотень років тому: у залах проводились бенкети й прийоми, з башт спостерігали за наближенням чужинців, а в льохах зберігалось вино…

За час перебування в замку ми змерзли вкрай – вітер і волога дошкуляли. Настав вечір, тож ми зазбирались додому. Як тільки вийшли з замку, то побачили автобус на Кам’янець і встигли навіть махнути йому для зупинки, але він не зупинився. «Та нічого, доїдемо іншим», – подумали ми, хоч розкладу не знали, а вокзалу або станції тут не було як такої! Я спробувала шукати блаблакар, та нічого не знайшла. Пошук автобусів також не дав результатів, а їхати пізно ввечері (тим, яким я поверталась додому з Чорткова) нам не дуже кортіло. Лишалось одне – покластись на долю.

Надвечір’я однієї жовтневої неділі. Ми з Уляною переходимо з Тернопільської у Хмельницьку область пішки. Мостом через Збруч. Кажуть, колись саме тут був кордон. Це вже вдруге, коли я пішки переходжу з однієї області в іншу. Класно! Стає дедалі холодніше й на п’яти невпинно наступають сутінки. Втома тисне на плечі і хапає за ноги. Ми йдемо повз ліс, де в жовтому листі й темних стовбурах ховається все більше сутінок. Вирішую ловити машину. Стаємо навпроти зупинки, попереду видніються хати – село. Близько десятка машин проїздить повз і ми майже втрачаємо надію. Починаю жартувати про те, що будемо йти до КП пішки. Та нам на радість зупиняється машина! Сім’я з хлопчиком підвозить нас до самого Кам’янця і ми, втомлені й страшенно задоволені, розходимось по домівках. Це була ще одна добра пригода! Я стала на крок ближчою до автостопу і задумалась про наступні подорожі з Уляною…