Околиці Кам’янця-Подільського. Панівці і кар’єр

Минула подорож мене так надихнула, що наступних вихідних я також вирішила кудись відправитись! Ідею підказала Уляна – кар’єр поблизу Кам’янця. А я вже до цього додала міст у Панівцях, про який давненько стала задумуватись. Тому вже в неділю вдвох ми відправились за пригодами!

***

Кар’єр за містом Уляна знала, бо відвідувала його влітку. Тоді вода в ньому була ніжно-блакитного кольору. Тепер, на початку жовтня, ми крокували від маршрутної зупинки до кар’єру в очікуванні чогось такого ж красивого. Спускались доволі довго, та нарешті дійшли. Охоронець кар’єру пропустив нас на територію і ми нарешті потрапили до першої точки маршруту. Вода тепер була не такою як влітку, зауважила Уляна. Але мене це зовсім не засмутило – вона все одно мала красивий колір. Колір темного моря після нічного шторму – так би я описала його якомусь художнику. А вам можу сказати, що вода була темно-зелена з синім відтінком. Або ж кольору морської хвилі – так, здається, його називають?

На гладкій водній поверхні віддзеркалювались скелі кар’єру. На фото все виглядало так, ніби води тут зовсім немає, а скелі продовжують себе. Ми провели тут добрячих пів години. Фотографувались, звісно. І роздумували над природою цього місця також. Але попереду на нас чекав ще міст, тому вирішили йти. Доволі вчасно, бо до кар’єру саме приїхали такі ж туристи як ми.

***

До мосту від кар’єру йшли довго, близько години. Та його ми побачили здалеку і це ще більше зацікавило нас. Панівецький міст, а точніше – віадук – відомий тим, що він недобудований. Почали його зводити ще до Першої світової, але через війну будівництво припинили, так і не завершивши. Встигли звести тільки колони мосту та його початок, а якби ж його збудували повністю, то за красою він не поступався б віадуку у Ворохті!

Здалеку міст здається не надто великим, та коли ми підійшли впритул, його масштаби нас вразили! І це не дивно, адже будувався він для залізниці. Стіни віадуку дуже товсті, а каміння, з якого складаються опори, вполовину людського зросту!

Від краси навколо (а може й від висоти) паморочилось в голові! Та час спливав, тому треба було рухатись далі.

Ми з Уляною вирушили до ще однієї місцевої цікавинки – руїн Панівецького замку. Від віадуку спустились вниз до річки, перейшли по містку на інший берег, звідти піднялись в село, де трохи поблукали вулицями, пройшлись невеличким парком в сутінках і, нарешті, опинились біля замку, а точніше того, що від нього лишилось. Лишилось небагато: декілька стін, забиті дошками льохи і гарний краєвид з самих руїн. Прикро бачити те, як зникає історія.

Довго біля замку ми не затримувались – додому треба було якось добратись, а як ми поки не знали. Автобусів місцевих не бачили, від зупинки, де ми вийшли, щоб піти до кар’єру, відійшли задалеко, тому треба було набратись сил і терпіння – мабуть, будемо йти пішки. Та несподівано нас запропонував підвезти якийсь добрий чоловік, якому ми були безмежно вдячні – дорога виявилась справді неблизькою. І це він нас тільки з Панівців до траси підвіз. А далі… Далі я вирішила зловити якусь машину – треба ж колись починати той автостоп?! Після декількох невдалих спроб біля нас зупинилось авто! Добрий чоловік довіз нас до самого Кам’янця, що значно спростило нам життя.

Такою була наша друга з Уляною спільна подорож. Друга, але не остання…