Музей Ольги Кобилянської в Чернівцях і Тернопільщина

У вересні мені не вдалось побувати в Музеї Ольги Кобилянської, хоч була так близько! Та я вирішила виправити це, тому поїхали в Чернівці знову, саме заради музею.

Чому мені так страшенно кортіло побувати в цьому музеї? Бо моя дипломна робота частково стосувалась Ольги Кобилянської, тому, прочитавши немало її творів, вивчаючи біографію та свідчення про неї інших письменників, мені дуже захотілось побачити й побувати в будинку, в якому письменниця жила в Чернівцях. Знайти його без карти може бути непросто, хоч знаходиться музей зовсім близько від вулиці, названої ім’ям письменниці. Та я скористалась картою, тож проблем не виникло.

В музеї мене зустріли дуже привітно і розпитали про причини мого візиту. Я мило побесідувала з екскурсоводом, а потім мене лишили одну – насолоджуватись будинком. Раніше я, як і більшість людей, вважала музеї доволі нудними. Але з часом моя думка змінилась – найбільше на це вплинули музеї письменників. Я відвідала музей Коцюбинського (навіть два!), Котляревського, Карпенка-Карого, Кропивницького, Чехова і чимало інших хотіла відвідати, та з різних причин не зробила цього. Кожен з них показав мені, що музей – це скриня, в якій зберігаються спогади й пам’ятні речі. Якщо ти знаєш їхню історію або цікавишся нею, то нудно тобі не буде. Якщо ж відвідуєш музей «для галочки», не розуміючи для чого це тобі, то майже завжди тобі буде нудно. Тому я й ходжу здебільшого в музеї письменників – бо це мені цікаво. І якщо в місті, в яке я їду є музеї, які обов’язково варто відвідати кожному туристу, то спочатку задумаюсь, чи хочу цього я. Якщо ні, то не буду йти до музею, в якому представлена історія, що мене не цікавить.

Але повернімось до Музею Ольги Кобилянської. Тут зібрано чимало паперів, документів, листів і, звичайно, представлено щоденник (о, як же я хотіла його почитати!) письменниці. Збережені тут немало її особистих речей, що дають змогу уявити не тільки саму Кобилянську, а й ту епоху, в якій вона жила. Окремої уваги заслуговують кімнати з меблями пані Ольги. Письменницький стіл – це моя особлива пристрасть! Думаю, ви здогадуєтесь чому) Загалом, я провела тут не менше години – ходила, фотографувала, читала, роздивлялась, уявляла, поверталась, приглядалась… Коли ж вийшла звідти, то зрозуміла, що все не дарма! І рішення приїхати в Чернівці знову (вкотре?) заради музею Ольги Кобилянської себе повністю виправдало.

Після відвідин музею в мене було декілька варіантів: 1) повернутись назад в КП (але ж ви розумієте, що я була б не я, якби так зробила!); 2) залишитись в Чернівцях на святкування Дня міста (це ж треба було так втрапити!); 3) їхати в Заліщики, як я й думала ще на етапі планування маршруту. Який з цих варіантів обрала я? Думаю, коментарі тут непотрібні.

В Заліщики хотіла потрапити давно – не менше року точно. Але зовсім не знала як це краще зробити. Сполучення з цим населеним пунктом не надто хороше, тому я відкладала подорож. Але з Чернівців доїхати до одного з найвідоміших оглядових майданчиків країни виявилось якнайкраще! Ще на початку планування свого маршруту в Чернівці я думала про Заліщики і тепер все складалось саме для цього. Було близько дванадцятої, коли я вийшла з музею й одразу стала шукати чим можна доїхати до мого наступного місця призначення. Обрала блаблакар, що відправлявся за годину, зідзвонилась з водієм і рушила до залізничного вокзалу, звідки він мав від’їжджати.

Доїхали ми швидко, проте вийшла я не в Заліщиках, а перед ними – саме з протилежного берега Дністра знаходиться оглядовий майданчик, звідки відкривається знаменитий вид на місто. Якщо їхати з Чернівців, то вийти потрібно перед мостом через Дністер, а звідти вже піднятись на оглядовий майданчик. Карта показувала заплутаний маршрут, тому я вирішила перепитати у магазинчику, що розташувався прямо перед мостом. Приємні працівники сказали як краще піднятись, чим мені значно допомогли – з картою я витратила б значно більше часу. Підніматись потрібно стежкою, що біля каплички, якщо що. Підйом крутий, тому забрав у мене близько 30 хвилин. Спішити я не хотіла, до того ж природа навколо так і просила насолодитись нею довше! Листя усіх кольорів з особливим осіннім запахом. Тепле сонце гріє спину, а ноги несуть кудись вгору, вгору!

Коли дійшла до оглядового майданчика, то спочатку була неприємно вражена – тут і там розкидані обгортки від насіння й чипсів, пляшки з-під пива й газованих напоїв. Люди, забирайте своє сміття з собою! Для чого ж ви його лишаєте?! Та від цих похмурих думок мене відволік вид на Заліщики. Той самий, відомий на всю Україну. Перехопило подих – невже природа створює таку красу?! Думала, що після Бакоти мене вже нічого не здивує, але Заліщикам вдалось. Темна ріка, що зміїться навколо міста, глибокі-високі стіни каньйону, і все так зелено-зелено! Красиво. Дуже красиво! І ніяких слів не вистачить, щоб описати це.

Тут, після багатьох фото, я сіла пообідати. Обожнюю такі моменти, коли сиджу і просто насолоджуюсь буттям. Пиріжок з картоплею, чай у пляшці та красивезний вид на Заліщики!

Коли спускалась, то побачила двох білочок – одна була на дереві, а інша –внизу. І та, що вгорі, скидала іншій горішки. Вперше так близько (дуже!) бачила білок за таким цікавим заняттям. Потім я спустилась до мосту і перейшла Дністер. Міст через ріку з’єднував дві області: Чернівецьку й Тернопільську. І я пішки перейшла з однієї в іншу, про що свідчили знаки перед та після мосту. Це вперше так – пішки! Зазвичай такі моменти я зустрічаю десь в потягах або автобусах, тому цей момент мене особливо втішив. У Заліщиках інших цікавинок для мене не було, тому я задумалась про те, що маю робити далі.

Було вже по обіді, тож я могла б повертатись додому. Але в мене була ще одна ідея – відвідати містечко Чортків, костел якого мене дуже приваблював. Прийшла на вокзал в Заліщиках і купила квиток до Чорткова, а вже звідти мала  добиратись додому. Автобус на Кам’янець їхав пізно ввечері, тому я встигала трохи погуляти містом. З Заліщиків в Кам’янець по обіді не доберешся, тому все складалось так, як мені того хотілось.