Бакота. Краса дорогою ціною

Про Бакоту в мене з подругами було багато розмов. Ми довго збирались, планували, думали. То в однієї не виходило, то в іншої, то погода погана, то грошей мало… Врешті, я вирішила, що тягнути більш немає куди. Їду – і все тут. Хоч би й сама. Та до мене приєднатись моя одногрупниця У., тому я отримала ще одного друга-мандрівника.

До Бакоти доїхати доволі просто – з Кам’янця-Подільського сісти на маршрутку до Старої Ушиці (в першій половині дня вони ходять чи не щогодини), попросити водія зупинитись біля повороту на Бакоту, а потім йти до оглядового майданчика на затоку близько 4 км. Так ми з У. і зробили однієї вересневої суботи.

Окремого «вау» заслуговує дорога маршруткою, що схожа на серпантин в горах. Значна кількість поворотів, узвишшя, низовини й ліси, що восени особливо красиві. І навіть ями на дорозі не так  дошкуляють, коли бачиш навколо красу. Від повороту і до самих печер веде не надто приємна (особливо спочатку) дорога: каміння під ногами (мабуть, насипане тут, щоб уберегти колеса машин від бруду), запилючена ґрунтівка і сміття (через це найбільш прикро!).

Місце призначення ми впізнали одразу – тут вже було трохи машин, а місцеві торговці пропонували сувеніри з перекусами. Та зупинятись ми не стали – одразу пішли на оглядовий майданчик. Вид захопливий! Неймовірний! Вражаючий! Приголомшливий! Грандіозний! Здається, скільки б слів я тут не підібрала, та всю красу цього місця висловити не зможу. Не передає її і камера – це потрібно бачити на власні очі! Декілька миттєвостей (а може вічностей) ми з У. просто стояли вражені й вбирали очима це місце. А потім почали шалено-невпинно фотографувати все! Хотілось запам’ятати це місце повністю, геть-геть, усі травинки на схилах, хвильки на воді й обриси пагорбів на протилежному боці. Тепер розумію, що все це не було аж таким необхідним – краєвиди Бакотської затоки назавжди відбились в моїй пам’яті.

Ми довго пробули на оглядовому майданчику. Нас не злякав навіть вітер, що того дня немилосердно заплутував волосся та куйовдив спідниці. Ми зробили, мабуть, сотню фотографій, не менше! Встигли пофотографуватись і навіть отримали спільне фото від чоловіка, що проходив повз.

Після оглядового майданчика ми з подругою спустились до монастиря. Шлях виявився доволі довгим, але дуже мальовничим! Рання осінь – ідеальний час для приїзду в Бакоту: різнокольорові дерева тріпотять під поривами вітру, а глибока синя вода чарує своєю безмежністю. Ми спускались повільно, насолоджувались краєвидами і, звісно, робили фото. Ми не поспішали. Це місце настільки нас зачарувало, що хотілось лишитись тут якомога довше! Та врешті сходинки й доріжки привели нас до скельного монастиря.

Тут, на лавці за столом, сиділа група туристів, а екскурсовод розповідав їм про історію Бакоти. Трагічну історію. Але саме вона тепер приманює сюди сотні й тисячі туристів щороку. Ми зайшли до печер. Тут все обвішано іконами, а в щілинах між скелями видніються записки, що їх лишили віряни. В такому місці не хочеться говорити. Сила, за якою сюди приходять люди, відчувається в повітрі. Тож, якщо ти прийшов сюди просто з цікавості, не варто брати те, що тобі непотрібне.

Монастир справив на нас сильне враження! Взагалі, вражень було так багато, що ми вирішили трохи перепочити. Влаштувались на лавці неподалік монастиря в місці з видом на затоку. Сиділи тут й обговорювали все побачене – красу Бакоти та її трагедію. Було тепло, над нами шуміло листя дерев, а внизу плюскав хвилями Дністер. Так добре бути в місці, яке довго збирався відвідати! Бути з таким самим зацікавленим мандрівником, як ти сам. Відчувати красу навколо і дякувати за ці незабутні моменти.

Відпочинок подарував нам друге дихання, тож ми почимчикували нагору. Цього разу обрали дещо іншу стежку і йшли довше, але від цього дорога була ще цікавішою! Більше дерев, більше лавок, більше води, більше гарних краєвидів!

Час був обідній, тому туристів стало більше. Неподалік оглядового майданчика розташувалось чимало продавців чаю-кави зі смаколиками, тож ми вирішили влаштувати невеликий пікнік. Оскільки своїх припасів нам вистачало, то обмежились тільки купівлею чаю. Але яким же смачним виявився цей трав’яний чай! Бутерброди і яблука також дивували смаком) Чи може то ми зголодніли? Краєвид, що відкривався з нашого столика, часто-густо змушував відірватись від пікнікування – так красиво! Ми були дуже задоволені з подорожі!

Назад йшли тією ж дорогою. Відчували втому, тож щиро пораділи з того, що якийсь дядько запропонував нас підвезти. Вже біля дороги на Бакоту маршрутку до КП довго чекати не довелось. Дорогою додому ми думали про те, що потрібно частіше вибиратись в давно омріяні місця! Не відкладати на завтра чи майбутнє, а їхати, коли цього справді хочеться. Жити треба тепер!