Знову осінь, знову Чернівці

Взагалі-то це не було справжньою запланованою подорожжю. Ми з подругами Настею та Альоною поїхали на весілля до нашої подруги Наталі. Гуляли весь вечір і аж до ранку. Спати вклались близько п’ятої, а прокинулись – несподівано – о восьмій. Їхати додому нам потрібно було через Чернівці, а дівчата в цьому місті ще не були. То ж я й запропонувала погуляти трохи столицею Буковини.

Погода дуже сприяла нашій прогулянці – було так тепло й сонячно! Якогось конкретного плану чи маршруту в нас не було. Вирішили просто гуляти містом. Але без головним туристичних міток не обійшлось – Чернівецький університет одна з них. До самого універу ми не заходили, лиш пофотографувались біля нього. Добрий охоронець дозволив нам зайти за ворота, щоб фото вийшли вдалими))

А потім було багато старовинної архітектури, бруківка й вузькі вулички: Університетська, Штейнбарга, Степана Бандери, Емінеску, Івана Франка. Сонце палило зовсім не по-осінньому і нам довелось робити декілька зупинок в прохолоді. Однією з таких стали посиденьки на Театральній площі, що знаходиться біля драмтеатру ім. Ольги Кобилянської. Тут я сфотографувались з пам’ятником письменниці (а як я могла не зробити цього, коли писала про неї дипломну роботу?) і трохи перекусила. Дівчата були задоволені з прогулянки, хоч це ми ще навіть не дійшли до вулиці Кобилянської. Альона виразила бажання тут жити, а Настя дивувалась з того, чому не думала про це місце під час вступу в університет.

Ратуша пишалась на тлі блакитного неба, а вулиця Кобилянської як завжди була наповнена людьми. Хоч тепер (по обіді в понеділок) їх було не так багато, як у вихідний. Ми роздивлялись будівлі й вітрини магазинів, слухали місцевих музикантів, говорили й милувались квітами на вікнах (як я це люблю!). Тут знову зупинились перепочити на одній з лавок під деревцем. Говорили, говорили, говорили! Розмови в подорожах особливі, сповнені духом пригод, навіть коли йдеться про щось буденне.

Час спливав і нам потрібно було йти до вокзалу. Тут, на вулиці Кобилянської, ми знайшли фотобудку, де зробили чудове фото на пам’ять! Воно й досі зберігається в кожної з нас. Далі мені хотілось відвідати музей Ольги Кобилянської, що розташувався тут неподалік, але дівчата були надто втомлені, тож я відклала це для наступного свого приїзду.

Далі ми просто йшли на вокзал не зупиняючись. Навіть у парк Шевченка (а його я тут теж люблю) не заходили. Та місто дівчатам сподобалось і ми могли б сміливо приїхати сюди ще раз. А я вкотре переконалась як добре показувати комусь вже трохи знані місця! Здається, я знайшла спосіб, як подорожувати з кимось – показувати!