Помічна, або як складно подорожувати з дітьми

Після пригоди в минулій подорожі я вирішила трохи відпочити. Та й батьки дуже просили поберегтись і нікуди поки не їздити. Я погодилась з ними. Але бажання їхати кудись затихло ненадовго. Шкіра потрохи загоювалась, самопочуття ставало дедалі кращим і я задумалась щодо наступної подорожі. Треба обрати щось таке, щоб і недалеко, і цікаво. Якось дійшло до того, що вирішила з’їздити з братами до Помічної.

Помічна – невеличке місто в Кіровоградській області, в якому я не раз здійснювала пересадку між електричками й потягами. Але ні разу не гуляла там просто так. Судячи з інформації про нього й карти, тут не було нічого особливого. Та мені дуже хотілось хоча б покататись на електричках! Тому я й вирішила – їдемо.

Дорога туди електричкою з Первомайська займає трохи менше 2 годин. Назад дещо більше. Між електричками ми мали також близько двох годин на прогулянку, чого для цього невеличкого міста достатньо. Спочатку все було добре. Хлопці ловили краєвиди за вікном, а я тішилась з того, що просто їду кудись! Та вже хвилин за 20 мій молодший брат Вадим почав нудитись (йому було 6)! Звісно, ми з Ярославом підготувались до цього – взяли з собою доміно та ще декілька настільних ігор. Але він почав капризувати і навідріз відмовився гратись. Ледь не кожні п’ять хвилин повторював чи скоро приїдемо, а ми вже просто не знали що з ним робити! Дерева, хмари, вагони й станції за вікном змінювались і ми – нарешті – приїхали.

Був початок серпня, тому стояла спека. Не така, як в Санжійці, але все-таки спека. Ми мали піднятись на пішохідний міст над залізницею, та Вадя злякався висоти і далі третьої сходинки його затягти не вдалось. Але з вокзалу в місто треба було якось вийти! Довелось шукати ту саму «діру в паркані», щоб пройти на вулицю (залізнична станція в Помічній з обох сторін огороджена парканом, тому для переходу в місто й існує міст). Після півгодинних блукань ми нарешті її знайшли. В самому місті гуляли головною вулицею, ховались в тіні дерев, їли морозиво та яблука, говорили й фотографувались. Я встигла помітити декілька гарних будинків початку 20-го століття. Серед безлічі радянських забудов їх важко знайти, але мені вдалось! Частинки історії в цій буденності.

Поки ми гуляли Ваді було цікаво й весело. Встигли побігати наввипередки і порахувати машини. Коли ж настав час повертатись на вокзал, то повертатись довелось також через діру в стіні – на міст брат ніяк не хотів йти. Вже в електричці додому на нього знову напала хандра. Вдалось вмовити його пограти в доміно і ще в деякі ігри. Поки він вигравав все йшло добре, та варто було комусь з нас (мені або Ярославу) перевершити його хоч на трошки, почались капризи. Він образився на нас і розвернувся до стіни. Вмовляння не допомагали, тому ми лишили його в спокої. Ярослав ліг подрімати, а я все так само тішилась з нашої маленької подорожі! А ще зрозуміла, що поки Вадю не варто брати з собою на довгі відстані. Нехай трохи підросте, а потім все буде