Атракціони в Кропивницькому і пляж у Санжійці. Наслідки

Але Сумам довелось ще трохи зачекати. Я згадала, що обов’язково потрібно поїхати на море! На думку спала Санжійка, в яку мріяла потрапити ще минулого року. Та, окрім моря (куди я, звісно, вирішила поїхати з Ярославом), мені хотілось чого ще. В квітні я мала подарувати брату на День народження поїздку в Кропивницький дендропарк на атракціони (чого не сталось через карантин). Тож тепер вирішила об’єднати атракціони й море. Ярослав пристав на цю ідею і ми вирушили в дорогу.

***

Електричка до Помічної, а звідти – несподівано – автобус до Кропивницького. Мали теж їхати електричкою, але для цього довелося б чекати на вокзалі три години. Тому обрали автобус, хоч і довелось нарахувати чимало ям на шляху. В Кропивницький приїхали надвечір, але часу до потяга в Одесу в нас було вдосталь. Ми трохи прогулялись вулицею Архітектора Паученка, де я показала брату красиві будинки й театр Кропивницького, звісно, з інформаційним супроводом. Так класно розповідати комусь про те, що ти вже бачив й знаєш! Особливо тоді, коли бачиш, що людині цікаво) Зайшли в АТБ закупитись на «вечерю»: йогурти, печиво, фрукти. І нарешті потрапили в парк.

Дендропарк в Кропивницькому сподобався мені ще в час мого приїзду сюди влітку 2018-го (див. Три дні, щоб забути про сором), тому я й вирішила привезти сюди брата. Найперше покатались на колесі огляду, де Ярослав несподівано зізнався мені, що боїться висоти. Я теж боюсь, але на колесі мені чомусь майже не страшно. Потім нам довелось трохи почекати поки зійдуться люди в парк – атракціони запускають з певною кількістю пасажирів. Але коли почало сутеніти і людей значно побільшало, розпочався час пригод!

Спочатку ми покатались на атракціоні «Вихор». Його ви точно знаєте – велике коло з гойдалками, що розкручується. Я на такому каталась у Вінниці й тоді мені страшенно сподобалось, тому тут я залюбки провела час! Ярослав зізнався, що йому було трохи страшно, але теж сподобалось. А далі… Далі були три найстрашніші хвилини мого життя. Без перебільшень, чесно! Нам вдалось заскочити останніми на атракціон «Марс». Це величезний маятник, що поступово розгойдуючись, починає перевертатись. Звичайно я розуміла, що буде страшно, але щоб настільки!!!

Найдовші три хвилини в моєму житті. Так вийшло, що ми з Ярославом сіли окремо один від одного – інших місць не було. Нас одразу попросили зняти окуляри і я зрозуміла, що буде ще той треш! Сіла поряд з дівчиною трохи молодшою від мене:

• Ти вже каталась тут?, – спитала її з цікавістю: боятись разом з кимось не так страшно, знаєте?
• Так, – несподівано відповіла вона.
• І як? Страшно було?, – я так сподівалась, що її відповідь втішить і заспокоїть мене!
• Дуже!!! – з трепетом в голосі відповіла вона.
• …, – я навіть не знала що казати натомість. Господи, для чого я сіла в це крісло?!

Як тільки маятник почав розгойдуватись, я злякалась. Що мені стане погано. Що Ярославу стане погано. Що я втрачу свідомість. Або він. Що я просто не зійду з цього атракціону… Люди навколо почали кричати. Дехто дуже сильно й голосно. І зовсім не весело! Я намагалась пережити цей час (три маленькі хвилини!), повторюючи собі «Все нормально. Все добре». Так бурмотіла собі всі три хвилини! Мабуть, моя сусідка подумала, що я трохи не сповна розуму)) Найстрашніше було в моменти, коли маятник, піднявшись високо вгору, раптово й невмолимо швидко летів униз. Навіть моменти зависання догори дригом були не такими страшними!..

Нарешті атракціон зупинився. Ми з Ярославом вийшли й сіли на лавку поряд.

• Ти як?, – приголомшено запитала я.
• Нормально, – відповів Ярослав, хоча виглядав не дуже. Здається, йому було чи не страшніше, ніж мені!
• І як тобі атракціон?, – спитала, щоб якось завести розмову й «розрядити» напруження.
• … – Брат показав, що йому бракує слів, а погляд мав такий «я ледь не вмер від страху».

Не встигли ми віддихатись, як поряд почали закликати людей на атракціон «Орбіта». Це щось типу «Вихора», але замість гойдалок стільці, що крутяться в різнобіч і перевертаються. Ми застрибнули туди. Після «Марсу» це було щось таке просте й легеньке, що ми навіть не відчули ніякого страху! Та організм попросив зупинки. Врешті ми сіли на одну з лавок трохи відпочити. Ярослав перекусив, я почитала. Потім вирішили ще покататись на «Лавці». Вже з назви можна зрозуміти, що атракціон є великою лавкою з кріслами, яка розгойдується туди-сюди (схоже на маятник). Тут я вже чітко відчула, що атракціонів на сьогодні досить. Я колись каталась на «Лавці» і це було не особливо страшно. Але тепер хотіла, щоб атракціон чимшвидше зупинився. Ще трохи й мене б почало нудити! Треба вчасно зупинятись. Ярослав зі мною погодився і більше на атракціонах ми не катались. Та він захотів ще спробувати віртуальну реальність і я йому не відмовила. Все ж подарунок (хоч і запізнілий) на День народження! Сказав, що сподобалось. Може я теж колись спробую))

Було вже доволі темно, але до потяга залишалось ще декілька годин. Вирішили потихеньку йти до вокзалу. Можна було б під’їхати маршруткою, бо йти не один кілометр, але після всіх атракціонів дуже хотілось відчути землю під ногами. Тож неквапливо ми пішли до вокзалу. Ділились враженнями, вслухались у звуки засинаючого міста, планували завтрашній відпочинок на морі, вдихали нічне повітря й вдивлялись у миготіння ліхтарів.