Довгоочікуваний Чернігів і не тільки

Після подорожей місцевістю я наважилась вирушити кудись далі. Настільки далі, що аж в Чернігів, який мала відвідати ще в березні. Хотіла захопити ще Суми цією поїздкою, але маршрут і так виходив нічогенький, тож останнє довелось відкласти. Так, цього разу я теж подорожувала електричками. Самими лише електричками. Хоч виходило, що маю відвідати тільки одне місто, та в дорозі мала провести майже три дні. Спочатку їхала увесь день до Черкас, де провела чудовий вечір в парку Сосновий бір. Як же страшенно мені подобається це місце! Хоча б заради нього я готова переїхати в Черкаси! А Дніпро, який же тут вид на Дніпро! А запах хвої! Тоді мені вдалось вповні насолодитись цією атмосферою. Я гуляла поміж височенними деревами, милувалась Дніпром, пила лимонад, їла морозиво, а потім сіла на лавку і просто читала. Читати на лавці в парку – що може бути простіше? Але як же добре від цього!

***

Після Черкас мене чекала ніч в дорозі: Гребінка, Ніжин і, нарешті, Чернігів. Прибула туди зранку й одразу задумалась – їхати вже в музей Довженка чи пізніше? Він знаходиться за 90 км від Чернігова у селищі Сосниця, тож витратити на нього доведеться від 4-х годин (дорога туди-назад, плюс погуляти самим музеєм). Але я чомусь подумала, що встигну зробити це пізніше, а спочатку досліджуватиму Черніговом.

Почала свою прогулянку містом з Болдиної гори – місця, де зосереджено одразу декілька туристичних об’єктів: Троїцько-Іллінський чоловічий монастир, Свято-Троїцький собор, Антонієві печери, Іллінська церква, Кургани Гульбище та Безіменний й поховання Михайла Коцюбинського. Я без поспіху прогулювалась цими місцями, роздивляючись усе навколо. Храми сподобались своєю доглянутістю, а кургани вразили розмірами. Хто ж тут був похований?.. В Антонієві печери я не заходила. Довго думала чи варто відвідувати їх – це справді одна з головних цікавинок міста. Але зрозуміла, що сильного бажання (попри всі свої знання про печери та їх засновника) до цього не маю. Можливо колись я захочу це зробити, але не тепер.

 Не зважаючи на перший день в дорозі й майже безсонну ніч, я трималась добре і залюбки розглядала все, що траплялось мені на очі. Місто потрохи прокидалось, а я вкотре зрозуміла як сильно це люблю – бачити як розпочинається новий день в новому місці. Далі вирушила до Красної площі, де розглядала вже архітектуру міста: Драмтеатр ім. Шевченка, Облдержадміністрація, Господарський та адміністративний суди, Обласний молодіжний центр. Тут змішались різні часи та стилі, що, на моє здивування, не суперечили один одному.

П’ятницька та Катерининська церкви, Спасо-Преображенський собор, Собор Бориса й Гліба, Чернігівський колегіум, Дім Лизогуба, Історичні гармати Валу – в мене аж в голові запаморочилось від концентрації пам’яток архітектури на квадратний кілометр, тому я присіла відпочити біля одного з найбільш незвичних пам’ятників Шевченку, що я бачила. Відпочила трохи і рушила далі – в мене ж були ще плани на Сосницю!

Від заповідника «Чернігів стародавній» я пішла до пішохідного мосту через Десну – хотілось побачити цю річку, про яку так багато читала в книжках! Коли дійшла до місця призначення, то сонце вже добряче припікало. Люди переходили міст, щоб дістатись пляжів і мені так хотілось спуститись до води з ними! Відпочити на березі в прохолоді! Але час в мене був обмежений, тому я пішла до музею Михайла Коцюбинського.

Музей письменника в Чернігові присвячений другій частині його життя. У Вінниці я також була в музеї Коцюбинського, але там він не такий великий і розповідає більше про початок його життєтворчості. Тут я мала змогу погуляти тихими кімнатами зі скрипучою підлогою (але це той особливий скрип, який нагадує про вік цього місця), роздивитись столові прибори початку 20 століття й прогулятись садом, який засаджував своїми руками сам Михайло Коцюбинський. Звичайно, найбільше мене вразили гігантські агави! Просто величезні, чесно! А ще дуже сподобалось місце на даху веранди, де письменник приймав сонячні ванни))

Коли я вийшла з Музею, було по обіді. Виявилось, що поїхати в Сосницю вже не можу – є велика ймовірність того, що потім я не встигну на електричку, щоб повернутись. Це мене неабияк засмутило! Бо ж я дуже хотіла в музей Довженка. І чому було не поїхати образу? Та про минуле не варто шкодувати – що зроблено, те зроблено. Тому я вирішила на вечір їхати в Ніжин, а на батьківщині Довженка я ще встигну побувати.

Так, Чернігів виявився якраз таким, як я про нього читала. Багато давніх церков та архітектури, чимало зелені – і не тільки в парках, поряд протікає Десна, а чи не на кожному будинку висить якась табличка, яка сповіщає, що стільки-то років тому  у цій будівлі народився/жив/працював такий-то видатний діяч. Але найбільше мені запам’ятались не храми й визначні пам’ятки міста, а віконниці, що лишились на деяких будинках. Спостерігала такі ж на Полтавщині, Черкащині й Кіровоградщині. Тут теж вони є. Деякі просто висять для краси, іншими – бачила – користуються. І саме такі деталі наповнюють місто! Зберігають його історію й особливий колорит.

Надвечір в Ніжині я була вже втомлена. Дуже втомлена! Дорога, спека, відсутність нормального сну й відпочинку – все це впливає на мене сильно. Намагалась відновити свої сили морозивом й сидінням десь поміж дерев у місцевому парку, але це не дуже допомогло. В самому місті встигла подивитись хіба Миколаївський собор і пам’ятник Ніжинському огірку. Далі треба було повертатись на вокзал.

12.07.20

Записано на магазинних чеках:

Як дивно, що все має здатність швидко закінчуватись, особливо те, чого довго чекаєш.