Актовський каньйон: досліджувати місцевість

Наступним місцем для подорожі я обрала Актовський каньйон, що знаходиться в сусідньому від мене районі. Це не так близько, як Корабельна балка, тож велосипедом я б не осилила, але громадським транспортом вирішила скористатись (благо, на початку липня після послаблення карантинних обмежень курсував вже доволі добре). Але до місця призначення я все ж доїхала Блаблакаром.

До цієї подорожі я також залучила Ярослава і близько 6-ї ранку ми сіли в машину, водій якої мав нас довезти до Олександрівки Вознесенського району. Вже звідти ми планували пішки або автостопом добратись до села Актове, поблизу якого знаходиться каньйон. Та виявилось, що водію по дорозі і він довіз нас до самого села! Це значно спростило нам шлях.

В Актовому ми були о восьмій ранку і тепер просто йшли запланованим маршрутом. Головною атракцією був каньйон, але окрім нього мені хотілось побачити ще й Білі скелі, фото яких мене дуже вразили! Та спершу – каньйон.

Перетнувши Актове ми дійшли до скелі, що зветься Пуп землі. Звідси відкривається чудовий вид на околиці! Навіть видно Білі гори! А ще тут дуже вітряно, що особливо тішить у спекотні дні. Насправді, з погодою того дня нам пощастило – хоч і було спекотно, але вітер супроводжував нас усюди, що значно допомагало нам пережити високу температуру.

Пуп землі лишився позаду, декілька тихих сільських вулиць, магазин, місцевий готель, і ми вже на місці. Перед очима постав Актовський каньйон у всій красі! Здається, що які б слова я не дібрала, та все одно не зможу описати велич цього місця. Скелі дивовижної форми, створені самою природою. Внизу протікає ріка Мертвовод, тихо перешіптуючись з кущами. Вітер, що забирається під розлогі сорочки. Декілька хвилин ми просто стояли й дивились. Без слів. Майже без руху. Вражені красою цього місця.

Нам дуже пощастило мати ці декілька хвилин тиші й самоти. Далі до цього місця стали приходити такі ж туристи як ми. Вони фотографували і фотографувались, голосно розмовляли (досі пам’ятаю чиєсь порівняння каньйону з Туреччиною) і, здається, взагалі не розуміли наскільки їхня поведінка не підходить цьому місцю. Приїхали чи то для галочки, чи то для фото, чи для того, щоб потім похвастати перед друзями… Люди! Зупиніться і побачте нарешті ту красу, яка перед вами! Але я цього не сказала…

Ми сіли десь поміж скель, щоб пообідати. І знову страшенно смачні бутерброди й не менш смачні яблука. А вода! Яка ж смачна вода, коли надворі спека, а ти не можеш заховатись в тінь, бо поряд немає дерев! Дуже не хотілось лишати це місце, тож ще хвилин 30-40 ми бродили поміж камінням, робили фото, стиха перемовлялись і намагались увібрати в себе всю ту красу, яку пропонувало це місце. Та врешті ми пішли далі.

Часу у нас було ще доволі, тому вирішили дістатись таки Білих скель. Насправді це залишки видобутку крейди в місцевому кар’єрі, але виглядає воно неймовірно красиво! Гугл карти чомусь цього разу підвели й показали неіснуючий шлях через річку. Настільки неіснуючий, що потрібно було здолати прірву між скель, щоб дібратись до місця призначення! Я вже ледь не втратила надію, але вирішила не здаватись і пошукати інший, нехай дещо довший шлях.

Для того, щоб дістатись крейдяних скель ми зробили величезне коло! Лазили поміж колючих кущів та каміння, у балках й улоговинах, страшенно втомились і ледь не заблукали. Коли мені вже здавалось, що все це даремно і ми не знайдемо шляху, то натрапили на туристів, пішовши за якими, нарешті знайшли Білі скелі!

Доволі невеликий клаптик площі займає крейда. Біла-біла. Вона утворила тут справжні гори-скелі, які розтікаються під дощем і розходяться під сонцем. Може за декілька років вони будуть хіба пагорбами, але поки вражають красою! Треба бути обережним, бо крейда міцна й подекуди дуже гостра. Я встигла порізати ногу, а Ярослав – руку. Місця природної краси особливо заворожують, тож звідси нам теж не хотілось йти.

Втома. Ми дуже втомились. Спека посилювалась, а додому ще було дуже далеко. Намагаючись вибратись до села від Білих скель ми знову довірились гугл картам. Цього разу не підвели. Я знала, що десь є шлях до крейдяних скель, коли треба вбрід переходити річку Мертвовод, і повертатись нам довелось саме ним. На відео з цих місць я бачила, що позашляховики спокійно тут проїжджали, але яка ж глибина для людини? Виявилось, що невелика. Трохи вище коліна. Тому ми спокійно перейшли річку вбрід (це я вперше таке робила в подорожі!), а потім вирішили скупатись! Було дуже спекотно, тож ми з Ярославом захотіли освіжитись. Лишили речі на березі й таляпались (бо купанням це важко назвати) у воді аж поки, відпочивши, не відчули сил йти далі.

Повертались назад селом і я згадала, що тут ще є Трикратський ліс, який радять відвідати майже всі путівники. Але сил у нас вже не було, тому вирішила, що лишу це на наступну подорож. Іноді треба вчасно відступитись. Врешті, ми просто пішли до місцевої зупинки, де я побачила кількох людей. Зрозуміла, що вони чекали маршрутку або автобус, то ж ми приєднались до них. Чекати довелось недовго і вже за хвилин 30 ми їхали невеличким автобусом до Вознесенська. Насправді нам дуже пощастило! Я взагалі не планувала нашого повернення і вирішила довіритись випадку. Може автостопили б когось, а може довелось би йти пішки. Але я відпустила ситуацію і дозволила всьому відбуватись без моєї участі. Може тому все й склалось так добре.

Від Вознесенська додому нам вже було рукою подати. Ми чекали на автовокзалі близько 20-ти хвилин, а потім сіли в автобус додому. Втомлені та дуже задоволені з нашої поїздки.