Скучила за потягами, або як пережити карантин

12.06.2020

З телефонних нотатків:

Вдалині чути стукіт потяга. Як же я скучила💔 Сиджу на кріслі надворі. Після дощу прохолодно. Треба читати літературу до іспиту, плюс роман Енн Бронте. Але я залипла в Інстаграмі. Намагаюсь не звинувачувати себе. Хочу їхати і відпочинку наодинці. Чорт, куди можна плакати?...

У березні 2020-го я запланувала собі відвідини останніх обласних центрів – Чернігова та Сум. Купила квитки на 21-22 березня і розробила нічогенький такий маршрут! Мала провести три ночі в дорозі з купою пересадок! Але, несподівано мої плани були поруйновані карантином через епідемію Covid-19…

Я планувала у 202-му подорожувати раз на місяць і взимку все ніби було добре, але навесні світ перевернувся. З 12-го березня було запроваджено загальний карантин, а з 18-го – повністю зупинено транспортне сполучення. Квитки довелось повернути. Перші декілька тижнів я, як і більшість людей на початку карантину, сподівалась що скоро все мине. Масштаби й довготривалість всього, що відбувалось тоді важко було уявити. Тому я надіялась, що десь в квітні все закінчиться і тоді б я змогла поїхати на Закарпаття, як планувала цього місяця. Та дні минали, а карантин раз за разом продовжували. Вже наприкінці квітня стало зрозуміло, що це надовго. Тому на травень я вже не мала великих сподівань. Єдиною радістю цього місяця для мене стала поїздка в КП (і навіть не мій День народження!), щоб забрати речі. Далі я вже боялась про щось мріяти…

На початку червня я почала ходити в поля. Отак просто стала гуляти за селом. Якщо ви думаєте, що я дивна, то не сумнівайтесь – так воно і є. Сходили соняшники. Пригрівало (нарешті!) сонце. Я насолоджувалась тою частиною природи, що була мені доступна. А це чимало – за село простягались поля на декілька кілометрів з багатьма маленькими лісосмугами й дорогами. Раз по разу чула гудіння тракторів, а декілька разів навіть довелось побачити зайця! Було так чудово!

Ставало дедалі тепліше, соняхи на полях підіймались, а я почала кататись на велосипеді. Так можна було здолати більше, побачити ще незвідане й отримати потужний заряд дофаміну – гормону радості. Знаєте це прекрасне відчуття, коли їдеш велосипедом, теплий літній вітер куйовдить волосся, забирається під легкий одяг, руки впевнено-вільно тримають кермо, а ноги накручують ось уже який кілометр… Знаєте?

Серед таких невеликих подорожей-досліджень в мене виникла ідея подивитись що ж цікавого можна побачити неподалік від мене. Так, щоб можна було велосипедом туди і назад. Швидко й цікаво. І я знайшла таке місце неподалік від мого села!