Меджибіж: ще одна дівчача пригода

У 2020-му вирішила не перевантажувати себе подорожами, хоч хотілось відвідати все, що тільки можна! Наприкінці року закінчувала університет, тому втрачала студентський квиток і посвідчення, яке надавали мені значні пільги. Але, згадавши минулорічний досвід березня й розуміючи, що все відвідати неможливо, запланувала подорожувати раз на місяць. Хоча б раз. Якщо буде змога подорожувати більше – чому б ні? Але основна задача – подорож раз на місяць. У січні була в Харкові, а в лютому вирішила відвідати щось не таке віддалене. Серед обласних центрів у мене лишались ще Суми й Чернігів, але їх я лишила на теплу пору року. Поки ж придивлялась до туристичних місць Хмельниччини і, після деяких роздумів, обрала для подорожі Меджибіж.

Несподівано до мене прийшла ідея того, що можна поїхати в подорож з одногрупницями. Або хоча б запропонувати їм. Не менш несподівано для мене вони погодились! Наша маленька компанія була готова і я склала маршрут (який виявився доволі легким). Вже за декілька днів ми з Уляною, Наталею й Роксоланою вирушили за пригодами.

В Меджибіж дістатись з Хмельницького доволі просто. Ми приїхали в місто ранковою електричкою з КП, тому вийшли на залізничному вокзалі. Неподалік від нього знаходиться автостанція №2, звідки ми в тісній маршрутці й відправились у Меджибіж. Поки їхали, вдалось нарахувати чимало ям на дорозі – на останньому сидінні маршрутки вони відчуваються особливо сильно! Та добре, що їхати лише 40 хвилин, більшість з яких ми провели в жартах і сміхах))

Сам Меджибіж, окрім фортеці, нас особливо нічим не цікавив. Погода стояла похмура, тож трохи пофотографувавшись ми пішли в замок. Він, до речі, має не дуже гарний вигляд – облуплені стіни, що ледь не розсипаються, ніби відганяють туриста назад до цивілізації. Але зараз там проводиться реконструкція, тому маю віру, що поступово фортеця набуде набагато привабливішого вигляду.

Попри свій дещо занедбаний вигляд ззовні, всередині замок має декілька музеїв з цікавими експозиціями. Це, зокрема, Краєзнавчий, Музей вишиванки та Музей голодомору. Також на території фортеці є невелика церква. Ми з дівчатами радо взялись досліджувати все, що бачили. Спочатку прогулялись Краєзнавчим та Музеєм вишиванки, де представлено великі експозиції. Роздивлялись все довкола, стиха перешіптувались, щоб не порушувати тишу й фотографували найбільш вражаючи елементи виставки. Було так добре! Ми нікуди не спішили, а просто насолоджувались моментом буття тут і тепер. Поринали в історію, будували здогади й фантазували для чого могла згодитись ота довга кам’яна штука і як виглядала оця вишиванка на українській дівчині років 200 тому.

Після музеїв вирішили трохи подихати свіжим повітрям, тож піднялись на оглядову башту. Але ж як піднялись! Всередині дуже темно, тому круті вузькі сходи довелось присвічувати собі ліхтариком. До того ж виявилось, що більшість з нас страждає акрофобією (страх висоти), тому увесь шлях нагору ми перегукувались перевіряючи психо-емоційний стан одна одної)) Без маленьких істерик не обійшлось, зате оглядовий майданчик того справді вартував! З нього було видно чи не весь Меджибіж навколо! Сіре, ніби оповите сном, містечко заворожувало тишею та рікою, що протікала так безшумно, ніби піддалась загальному настрою й вирішила не шуміти. Тут ми встигли роздивитись місцевість, чимало пофотографуватись і перекусити. Коли ж повернулись на землю, то зітхнули з полегшенням!

Ще одним випробуванням став для нас Музей голодомору. Інсталяції, документи й речі того часу справили гнітюче враження. Тут не було слів, лиш пам’ять. І вдячність за те, що ми тепер не знаємо цього жаху. Серед усіх експонатів тут можна знайти й книги з переліком міст і поселень, що найбільше постраждали від голоду. Серед них я знайшла том «Миколаївська область». Імена, що належали до мого села, були не просто іменами. Це були живі люди і прізвища деяких з них мені знайомі… Я не могла стримати сліз, хоч дуже старалась. Єдине, що залишається нам тепер – пам’ятати і цінувати кожну крихту з нашого столу, бо, можливо, саме тієї крихти не вистачило комусь для життя.

Наступною ми відвідали церкву. Дівчата залишились там довше, але я вийшла подихати і трохи провітрити голову від вражень. Після цього виявилось, що ми відвідали усе, що було нам доступно, тому можна сміливо їхати додому.

Маршрутку до Хмельницького довелось чекати недовго. Але ми встигли  і потанцювати, і прочитати всі оголошення на місцевій зупинці, й обговорити побачене. Дорога до міста  виявилась не без пригод – довелось їхати стоячи деякий час, оскільки місць у маршрутці не було! Той щасливчик, який опинився на кріслі, мав узяти сумки всіх інших, щоб хоч трохи полегшити їхню долю. Здається, ним виявилась я.

В Хмельницькому вирішили не їхати одразу додому, а трохи погуляти містом, бо дехто з дівчат тут ще не був. Тож так ми опинились на Проскурівській, де трохи потанцювали, зайшли в книгарню навпроти Старої пожежної вежі (я ледь стрималась від того, щоб не лишити тут усі свої гроші), пофотографувались біля знаку «Я©Хмельницький» і, після всього, вирішили їхати додому.

Це була гарна пригода, яка показала мені, що подорожувати з компанією можна! Дякую за це моїй групі Ukr1-M19! Тому я майже одразу задумалась про місце для наших наступних відвідин, але…