Величний Харків, який змусив запаморочитись в голові

Я дуже довго хотіла поїхати в Харків і довго відкладала це. Величезне місто, в якому багато цікавих місць. Як я встигну подивитись хоч частину з них? Пам’ятаючи свою невдачу з Запоріжжям, я відтягувала поїздку до Харкова. Але для першої подорожі 2020-го року вирішила обрати саме це велике місто. І нехай не встигну чогось, та не відвідати Харків не можу.

Минулого року (2019-го) січень у мене був не туристичним. Але в лютому я не витримала й відправилась за пригодами в Хмельницький (див. Морозний Хмельницький). Після тієї поїздки зрозуміла, що взимку теж можна подорожувати. І стала планувати маршрут Харковом. На нього вирішила виділити цілий день, тому підібрала потяги так, щоб приїхати рано вранці, а відправитись додому ввечері.

Погода в той день мені посприяла – хоч зранку було доволі морозно, та вдень температура повітря піднялась до +3◦С, що для середини січня доволі тепло. Тому я спокійно гуляла, лиш час від часу забігаючи в кав’ярні на чай. І розпочну, мабуть, якраз з них. В Харкові я познайомилась з місцевою мережею пекарень-кав’ярень «Кулиничі», яка мені страшенно сподобалась! Великий вибір випічки й напоїв, заклади по всьому місту і бюджетні ціни. «Кулиничі» нагадали мені «Витрибеньки від куми» в Хмельницькому. Взагалі зрозуміла, що мені дуже подобаються заклади саме такого типу – великий вибір напоїв, випічка з власної пекарні, невелика площа і та особлива атмосфера місця, яке всі знають і до якого забігають перекусити, бо смачно й швидко.

Але свій маршрут я почала не з кав’ярні, а з залізничного вокзалу. Спершу подивилась на Свято-Благовіщенський та Успенський собори. Величні храми, кожен з яких височіє на своєму березі ріки Лопань. Було ще малолюдно, тому я почувала себе зовсім не в місті-мільйоннику, що здалось мені трохи дивним)) З розгортанням дня людей на вулицях більшало, тож скоро я була оточена гулом машин і натовпом, де кожен поспішав по своїх справах. Дивно, але тут поспіх відчувався не так як в Одесі чи Києві. Люди пересувались швидко, але робили це без того надриву великого міста, де кожен мусить бігти, бігти, бігти! Ритм Харкова та його мешканців видався мені дещо розміреннішим, ніж в інших великих містах.

Я гуляла площею Конституції, що згодом плавно перейшла у Сумську вулицю, роздивлялась місто і не могла втриматись від здивування. Все навколо таке високе й велике! Палац праці, Будинок зі шпилем, будівля Харківського національного музею мистецтв (дуже красива, до речі!), площа Конституції з пам'ятником Незалежності та великою скляною будівлею Історичного музею, 16-метровий (!) градусник і пам'ятник Скрипаль на даху на одному з будинків. Найбільше вражень про Харків у мене залишилось саме від архітектури. Без перебільшень монументально! Я постійно змушена була задирати голову догори, щоб роздивитись більше. Здається, що будівлі створено для якихось гігантів, а не звичайних людей. Чого тільки вартують університет Каразіна й Держпром! Серед всього цього особливо відчувається радянський дух більшовизму. Більше! Більше! Більше! Може саме цим бажанням керувались архітектори й забудовники міста майже 100 років тому? Тепер це не може залишити байдужим.

Та в Харкові збереглись не тільки будівлі радянської доби, а й епохи до неї. В цьому я переконалась гуляючи вулицею Дарвіна – відчула сильний контраст між епохами 19-го та 20-го століття. Тут висота будинків не перевищує двох-трьох поверхів, а краса їхня стримана й класична. У мене не виникло враження, що цими будівлями хтось когось намагався вразити – так, тут жили заможні люди, і жили красиво, але не зводили свої помешкання один вище іншого, показуючи хто крутіший. З цими роздумами я повернулась на Сумську. Біля Міського саду ім. Шевченка зупинилась на перекус в «Кулиничах», перевела подих і рушила гуляти далі. Майдан Свободи (здається, найбільша площа в Україні?), Каразінський університет, якому понад 200 років та будівля Держпрому, що вважається одним з найкращих зразків конструктивізму.

Був лише обід, а я вже страшенно втомилась. Відстані виявились величезними, рюкзак тиснув на плечі, попереду чекав ще довгий шлях. Присіла відпочити на майдані Свободи біля ялинки. Навіть вдень тут було багатолюдно, тож я уявляла яка тиснява відбувається тут ввечері. Ялинка вразила мене своєю формою ще на фото під час підготовки до подорожі, а насправді виявилась ще незвичнішою, тому побачити її коли світитимуть вогні мені дуже хотілось. Та поки я пішла далі за складеним маршрутом.

Прямувала в Парк ім. Горького і дорогою звернула до будинку Слово, в якому в тридцятих роках ХХ століття жили такі відомі письменники як Павло Тичина, Іван Багряний, Микола Бажан, Остап Вишня, Микола Куліш, Лесь Курбас, Юрій Яновський та багато інших. Майже всі мешканці цього будинку зазнали репресій: відбували покарання, були знищені фізично чи мусили підкоритись системі. Про все це я чула на заняттях з літератури, тому в Харкові обов’язково вирішила побачити Слово на власні очі. Так, сьогодні це звичайний будинок, який архітектурно не надто відрізняється серед інших (хіба формою). Та особливим його робить історія. Розглядаючи пам’ятну дошку на стіні будинку, мені було прикро усвідомлювати, як розбились вщент мрії його мешканців про життя в новій державі, як було поруйновано і знищено людей, фізично й морально. Тут було б добре створити музей, натомість це просто житловий будинок… Треба зберегти пам’ять про те, що сталось.

Парк ім. Горького завоював окреме місце в моєму серці. Величезний! І такий наповнений розвагами – атракціони й заклади на будь-який смак. Мене дуже втішило те, що всі (принаймні мені так здалось) атракціони працюють навіть взимку. Особисто я побувала лише на оглядовому колесі, але бачила (і чула!) як хтось катався на американських гірках та на деяких інших атракціонах. Колесо огляду – найбільше в Україні – просто вау! Перші декілька хвилин в мене навіть слів не було, я просто стояла й дивилась на нього зачарована-заворожена. А потім спам’яталась і пішла купувати квиток, який виявився дуже навіть дешевим – всього 50 грн! (січень 2020-го). І це тоді, як в Кам’янці-Подільському колесо огляду коштувало 30, а в Одесі – 100 грн. Вид з верхівки колеса бомбезний! Люди внизу виглядають такими маленькими, а місто видно на декілька кілометрів навколо! Насолодитись цим вдається доволі, оскільки обертається колесо повільно.