Втекти від проблем на море. Листопадова Одеса

Друге півріччя 2019-го видалось скупим на подорожі, я казала, так?

Поїздка у Чернівці звісно була класною, але мені так хотілось їхати кудись ще! Ви можете подумати: блін, та в тебе що, не було вихідних? І я відповім – так, майже не було! Вихідні на роботі були «плаваючими», тому часто припадали на будні, які я проводила в університеті. А так, щоб вихідним була якась субота чи неділя, випадало дуже рідко! В такі моменти я зазвичай намагалась переробити все, що не встигала за тиждень. Тому вже до кінця жовтня страшенно втомилась.

Університет, робота, одна поїздка додому в жовтні, маленька подорож в Чернівці, репетиції виступу до Дня української писемності, намагання провести бодай трохи часу з друзями і займатись улюбленими справами… Я втомилась. До того ж почала задумуватись про звільнення. Робота мене дуже виснажувала, а заробітку я поки не побачила. З такими нелегкими думками я й вирішила їхати в Одесу. До моря. До мого давнього друга.

Випросила-вимолила собі на роботі два вихідних підряд – неділю й понеділок. Їхала на один день, як завжди, але хотілось трохи відпочити після поїздки (а не так, як це було після подорожі в Ужгород). Купила квитки і суботнього вечора вирушила в ще одну маленьку подорож до моря. Пам’ятаю, що стояв страшенний туман. Доїхали маршруткою до Хмельницького якимсь дивом – видно було не більш як на два метри навколо, а іноді й менше того. Залізничний вокзал, потяг, ранок, Одеса. Хутчіш до моря!

Я втомилась. І це справді відчувається навіть з фото, які в мене лишились з тієї подорожі. Приїхала аби хоч трохи відволіктись, відпочити, згадати хто я і що люблю. А ще подумати про те, чи хочу лишатись на роботі. Сумніви гризли мене страшенно! З одного боку був заробіток (який мені обіцяли вже цього місяця! Нарешті!) і хороший колектив, а з іншого – робота, яка мені не подобалась й витягала з мене всі сили, і ненормований графік, що не давав мені нормально відпочити. Попереду маячила сесія і чекала дипломна робота, яку треба було вже починати. Блін, та не можу ж я звільнитись попрацювавши геть трохи! Аж смішно, чесне слово. І… соромно. Бо я, виходить, не впоралась. Так, не така я вже й молодець, не можу поєднувати навчання з роботою як це роблять всі інші молодці!

Я привезла з собою гранат (дуже хотілось!) і пішла на море. Важкі думки несла з собою. Може вітер вклав би їх докупи? Жовте листя шурхотіло під ногами, а над головою затягнули темні сірі хмари. Власне, такі як в голові. Море хвилювалось. Хвилі розбивались об берег, лишаючи по собі клапті піни. Вона збивалась і ставала схожою на вату, якою мені хотілось закласти вуха, щоб не чути власних думок.

Довго ходила берегом Відради. Цього разу приїхала в Одесу тільки на море. Більш нічого не було в голові – побачитись і все. Гуляла аж поки вітер зовсім не заплутав мені волосся і вкрай не змерзла в руки. Мої думки то нападали на мене, то відступали. В такі моменти я бачила як берегом гуляли люди – пара з дитиною, дівчина з собачкою, дідусь з бабусею… Рибалки з вудками шукали собі місце, а мама з маленьким хлопчиком йшли берегом босоніж, дозволяючи омивати воді свої п’яти. Окрім того, я бачила моржів. Ні, не справжніх, а людей, що купаються в холодній воді. Їх було близько двадцяти і вони радо талапались у морі, борючись з вітром і хвилями. Вони круті! А я?.. Яка я?..

Піднялась у місто. Гуляла Дерибасівською, де вирувало життя і намагалась ні про що не думати… Виходить, я втекла сюди від проблем? Виходить так. Але не дуже втекла – все привезла з собою. Правду кажуть – куди б ти не поїхав, всюди візьмеш себе. Або простіше: від себе не втечеш. Ну і що ж мені робити?..

В одному з закладів Одеської ярмарки купила обліпиховий чай (захотілось спробувати щось нове), а в Сільпо взяла шматок торту «Червоний оксамит». Сіла за столик на Дерибасівській і, забувши нарешті про все, насолоджувалась простими радощами життя. Чай виявився дуже смачним! Відтоді я закохалась в нього)) Ну а торт… Якщо Ви ще не куштували його, то обов’язково це виправте! Він неймовірний: ніжний, вологий, легкий і в міру солодкий. Так я сиділа десь з годину, а може більше. Торт закінчився, чай потрохи вистигав, почав накрапати дощ. Я піднялась і пішла бродити вулицями міста. Просто гуляла, дивилась на будівлі й намагалась зігріти руки, в які знову змерзла.

Так само неспішно я дійшла до вокзалу, де на мене чекав потяг, щоб повернути в буденність. Поспати навряд вийде – вночі пересадка, а потім треба ще пройтись декілька кілометрів від вокзалу до гуртожитку. Засну хіба під ранок. Потім в університет, а вже після трохи відпочину. Добре хоч на роботу не треба!

Сідаючи в потяг, зрозуміла, що всі відповіді я вже маю. Просто боюсь зізнатись в цьому самій собі. Та й страшно – а що подумають інші? Але яка різниця, коли життя здається нестерпним?..

Як я й думала, поспати вночі мені не вдалось. Мала виходити о дванадцятій в Хмельницькому, щоб за півгодини сісти на потяг до Кам’янця, але перед зупинкою заснула. Пам’ятаю, що подумала тоді: «Треба поставити будильник… Хоча… Навіщо? Провідник розбудить».

Прокинулась від того, що поруч мене шуміли люди. Відчуваю, що потяг стоїть. Дивлюсь на годинник. 0:37. Стоп, що? Ми ще о 0:22 мали прибути в Хмельницький!

– Де ми?, – гарячково зіскакую з ліжка і запитую жінку, що стоїть просто біля мене.

– В Хмельницькому, – її відповідь дещо роздратована й здивована водночас.

– Мені ж треба виходити!!!, – ледь не кричу я. І саме після цих слів відчуваю як потяг рушає. З Хмельницького. Де я мала виходити. Щоб о 1:00 сісти на інший потяг.