Херсон й Олешківські піски. Де знайти українську пустелю?

Від часу подорожі на море минав уже місяць, а в мені знову прокинулось почуття «їхати!». Я почала проглядати різні варіанти для подорожі – як завжди на один день, бюджетно і бажано туди, де ще не була. О, так можна ж в Херсон!

Тут я була лише проїздом, коли у 2016-му їздила з сім’єю на відпочинок в Залізний порт. Та міста я зовсім не бачила, тому настав час це виправляти. Дослідивши сполучення, зрозуміла, що найкращий варіант – їхати автобусом. Можна звісно погратись знову з електричками, але це буде набагато довше і чи не так само за ціною як автобусом. Тож цього разу вирішила пожаліти свій сон, а не бюджет.

Але ж їхати в один Херсон мені здалось замало! (Якесь туристичне голодування явно затуманило мій мозок…) Знаю, що на Херсонщині багато природо-туристичних об’єктів. Найближчими до міста виявились Олешківські піски, добратися до яких з Херсона (а можна навіть з Миколаєва) дуже просто – електричкою до села Раденськ всього за годину. Тому я вирішила відвідати цієї подорожі ще й українську пустелю.

Приїхала в Херсон рано-вранці. Близько 4-ї години. До електрички в пустелю в мене було ще декілька годин, тож я вирішила погуляти ранковим містом. Несподівано виявила, що на вулиці доволі прохолодно – невже це осінь зближається? Тому крокувала швидше й активніше. Спустилась проспектом Ушакова до Парку Херсонської фортеці, подивилась на залишки самої фортеці, помилувалась величними колонами Свято-Катерининського собору, що знаходиться поблизу, і дуже виразно відчула – осінь скоро. Двірники підмітали перше пожовкле листя, а сонце, що тільки-но з’явилось з-за обрію, було вже не таким теплим, як раніше. Побачила, що часу до електрички лишається небагато, тому рушила на вокзал.

Я вкотре перетнула Дніпро. Цього разу електричкою з Херсону до Олешківських пісків. Було багатолюдно – всі їхали за місто, на дачі, на відпочинок. Помітила у вагоні декількох туристів, що згодом зійшли зі мною на станції Раденськ. Саме тут, в електричці, я забула–загубила свою улюблену маску для сну! Але що зробиш, іноді буває й так.

Насправді, я трохи переживала щодо поїздки в пустелю. Територія доволі велика, але саме з Раденська можна найшвидше дістатися до пісків. Та якраз тут розташована військова база з полігоном на якому (судячи з багатьох відгуків, які я знайшла) часто проводяться навчання. Випадково зайти на територію військового полігону мені ой як не хотілось! Та я вирішила ризикнути.

Вийшовши з електрички в Раденську, я спитала дорогу до пісків у дідуся, що йшов у тому ж напрямку. Уявіть собі моє збентеження, коли він мені відповів:

– То це ви сама до пісків? І не боїтесь?

Тобто? Що там? Чому маю боятись? Мабуть паніка, що відобразилась на моєму обличчі, змусила його пожалкувати про свої слова, бо він одразу взявся мене заспокоювати. Мовляв, пустеля геть і не пустеля, так, пісочок, та й по дорозі маєте добратись. Люди ж їздять. Ну, вирішила, то вже йду.

Поперед мене йшли два хлопця і я вже думала, що у разі чого можу напроситись в компанію до них, але вони звернули з дороги та пішли геть в іншому напрямку. Дійшла до вказівника й почула... постріли! То це полігон?! Що ж робити? Куди йти? Обходити? Вертатись? Йти далі? Так, стоп паніка! Може ніякий не полігон? Подивлюсь що там, в разі чого завжди можу повернутись та дійти іншою (довшою) дорогою.

Йшла далі, а звук посилювався. Ну, думаю, треба було хоч мамі сказати чи що! А то якась куля зараз ще зачепить… Дорога повернула і я нарешті вийшла до джерела звуку. То був зовсім не полігон, а будівництво! Кран (принаймні якась схожа на нього будівельна машина) видавав дуже схожі звуки до автоматних черг. А я вже напридумала!

Далі на мене найшов інший переляк – дикі звірі. Тут водяться вовки, лисиці та інші менш небезпечні тварини (читала про піски перед подорожжю). Йшла і гуглила «що робити, коли зустрів дикого звіра». Добре, що прочитані поради мені не знадобились)) Врешті, після 5 км звивистою дорогою в оточенні сосен, мені відкрилась українська пустеля в усій своїй красі!

Коли я опинилась в пісках, то відчула неймовірну тишу і спокій. Такого не чула навіть в Карпатах! Було настільки тихо, що мені на хвильку здалось, ніби заклало вуха! Ані вітру, ані нікого навколо. Світ завмер і я разом з ним. Вже в пустелі я зрозуміла ще дещо. Людина лише маленька частинка цього великого світу. Вона піщинка серед тисяч подібних і тому їй так легко загубитись. Разом усі піщинки складають нерозривну єдність – вони необхідні одна одній. А піщинка, що відділяється від інших, фактично, зникає. Губиться у безмежному світі навколо. І ще: світ існує й без людини. Йому вона не потрібна. Це показала мені пустеля, збільшення якої намагались зупинити, висадивши довкола сосновий ліс. Та тепер пустеля вже увійшла до нього й починає проникати глибше. Поступово вона візьме собі ту територію, яка їй потрібна. І людина не зупинить її. Ніяк.

З такими думками я сиділа на краєчку Олешківських пісків й відчувала як нещадно тисне на мене своїм промінням сонце. Воно знову хоче задурманити мені голову. Оскільки кепку з собою я не взяла (забула!), довелось рятуватись від нього тканинною торбинкою, яку надягла собі на голову. Так я попрощалась з пустелею і вирушила на станцію – за годину мала бути електричка. Дорогою мені зустрілась пара, що також самостійно йшла в піски. Вони поцікавились чи довго ще йти, а я втішила їх тим, що попереду половина шляху. Мені було так приємно, що вони говорили українською! Зрозуміла, що це такі ж туристи як я і приїхали вони з Заходу. Як чудово, що люди подорожують!