Як підкорити Говерлу

На свій День народження у травні я хотіла підкорити Говерлу. Але не склалось. Погода й природа вирішили по-своєму. Я відмінила подорож, та бажання це нікуди не зникло. Воно лиш чекало свого часу. Але був Тернопіль, сесія, на носі державний іспит, а там вже й додому пора… Коли? Ну коли ж? Та от прямо тепер і їхати! Склала останній іспит літньої сесії і вночі вирушила в подорож. Одну зі своїх найкращих подорожей.

Маршрут я склала заздалегідь. Автобусом до Чернівців, звідти потягом в Івано-Франківськ, потім електричкою до Ворохти, далі під’їхати маршруткою до головної дороги, що веде на Говерлу, а тоді вже ногами, ногами. Про те, як добиратимусь назад я чомусь не думала. Може занадто нереальним здавалось те, що я зможу піднятись на Говерлу за один день? Загалом, планування зворотного маршруту я лишила на потім.

Власне, маршрут до підніжжя Говерли був саме таким, як я й планувала. Маленька прогулянка Чернівцями, майже безсонна ніч на вокзалі Франківська (добре хоч здогадалась лежати на лавці, а не сидіти!), красива дорога до Ворохти (гори, гори, кругом гори!) і дуже тісна маршрутка до дороги, що веде до КПП, від якого власне й починається підйом. Думала, що йтиму цю дорогу пішки, але трапився добрий водій, що запропонував мене підвезти. Було трохи лячно – я сама, довкола майже ліс, а якийсь невідомий чоловік пропонує сісти в машину – але він був з добром, тому я погодилась. За декілька хвилин він розповів мені про свою роботу в Карпатах, збирання грибів і навіть запропонував приєднатись до екскурсії. Які ж добрі та відкриті є люди!

Далі мене чекала ще одна приємна несподіванка – контролерка на КПП дозволила мені йти на Говерлу (а це частина заповідної території – Говерлянського природоохоронного науково-дослідного відділення, тому за вхід треба заплатити) безкоштовно! Вона втішилась з того, що я сама та побажала мені удачі. Звідси потрібно ще дістатись до турбази Заросляк, звідки й починається маршрут на головну вершину України, а туди близько 8 км! Тому я наважилась попросити про допомогу: набрала в груди побільше повітря, уважно придивилась до машин, що проїжджали повз, обрала гурт моїх ровесників і запитала чи не могли б вони мене підвезти. Вони погодились! Тож до підніжжя Говерли я дісталась куди швидше, ніж думала. І як я мала б долати весь цей шлях пішки?.. Тут, біля Заросляка, починається сходження на Говерлу.

Перед підйомом я вирішила приготуватись – перевзула кросівки замість босоніжок, купила шкарпетки на місцевому базарчику (бо свої я забула вдома!), а ще не втрималась і придбала величезний прапор України. Ох, як буде гарно розгорнути його на вершині!

Існує три маршрути різної складності та довжини від Заросляка на Говерлу: червоний, зелений і синій. Я обрала зелений – довший від синього, але пологий. І це було дуже правильним рішенням! Неспішно я підіймалась карпатським лісом, час від часу гублячи численних туристів з-перед очей. Було навіть декілька моментів, коли я лишалась сама і це лякало й заряджало мене водночас! Та я слідувала за маршрутними мітками й поступово піднялась до місця, де дерева закінчились. Згодом залишились позаду кущі, а переді мною постала гора. Думала, що це і є Говерла. Але помилилась!

Попереду мене йшла група школярів з екскурсоводом. Клас 8-9. Хтось важко хекав, хтось постійно лаявся, хтось пив воду, хтось втомлено мовчав. І саме від їхнього провідника я почула, що вершина, яка видніється перед носом, ніяка не Говерла, а лиш невеличка зупинка перед нею, що зветься Говерляною. Оце так! На Малу Говерлу я ледь випхалась! Сіла і, побачивши скільки ще підійматись на головну вершину, злякалась. Втомилась. Здалось, що туди вже піднятись не осилю. Поки вилежувалась, то подзвонила мамі. Вона намагалась мене заспокоїти і втішити, та несподівано я зрозуміла – піднімусь. Обов’язково піднімусь! І пішла.

Останні метри перед фінішем завжди найважчі. Ти вже бачиш ціль і, здається, варто лиш руку простягнути – і от воно, омріяне вже в руках. Тому починаєш сповільнюватись. Здається, що перемога вже в кишені. Але потрібно докласти ще трохи зусиль, постаратись наостанок. І нарешті ти на Говерлі! Зізнаюсь, це було важко, дуже важко. І я декілька хвилин відхекувалась вже на вершині.

Невже?

Саме це було моєю першою думкою, коли я ступила на верхівку Говерли. Невже це вершина? Невже я змогла? Я можу писати про це багато, але навряд зможу передати це відчуття. Я навіть не можу його класифікувати. Радість? Щастя? Перемога? Гордість? Це все і нічого водночас. Це потрібно відчути самостійно!

Поки переварювала все, що відбулось, вирішила подзвонити мамі: «Алло, мам? Я підкорила Говерлу!». Чомусь від цих слів якось сильно стисло щось в горлі, а мама декілька миттєвостей помовчала (може, відчула те саме?)… Тут я й розгорнула заготований прапор. З видом на Карпати це було так красиво! Школярі, що піднімались зі мною, навіть попросили мене сфотографуватись з ним, і я їм радо його позичила. А потім підписала: г. Говерла, 19.06.19. Після подорожі я повісила прапор в своїй кімнаті на стіні.

Вид з найвищої гори України казковий! Заради цього варто було здолати стільки шляху. А ще заради відчуття того, що я можу все! Навіть те, що спочатку здається неможливим. Те, в чому сумніваюсь, але чого дуже хочу. Якщо я підкорила Говерлу (я! з мінімальною фізичною підготовкою і після майже безсонної ночі), то впораюсь багато з чим іншим. В такі моменти особливо сильно розумію, що всі мої подорожі необхідні мені як повітря. Вони формують мене, навчають, роблять кращою. Всі мої подорожі – це і є я.