Одеса – Львів, або як влаштувати собі свято на 8 березня

Після вдалої (і не без пригод) подорожі до Хмельницького я вирішила не зупинятись на спільних поїздках кудись. Пригадалось, як у 2017-му їздила на 8 березня в Одесу з подружкою Веронікою і подумала – а чому б не повторити? Їхати ми вирішили разом з Вікою, а до Одеси додався ще й Львів (ну а справді, що ж тільки одне місто?). Отож, наприкінці лютого ми купили квитки і спланували маршрут: 8-го в Одесі, 9-го у Львові; сходити на море, подивитись красиві місця, відвідати головні туристичні цікавинки. На тому й вирішили.

 Пам’ятаю, ще коли ми під’їжджали до Одеси, у вагон зазирнуло сонце – по-справжньому весняне, даруюче тепло і світло. Вже в самому місті я в цьому переконалась – погода стояла чудова! Сонячно, над головою блакитне небо, легкий свіжий вітерець, загалом, справжня весна.

Перша (і головна!) справа в Одесі – море. Тому ми одразу відправились на трамваї до Аркадії. Я досі пам’ятаю те море – ніжно-хвилююче, з піною і синьо-зеленою водою, над ним ватаги білих чайок і холодно-колючий вітер. Звичайно, ми взялись фотографуватись. Та перша пригода не забарилась – Віка замочила ноги. Цей момент в мене й досі десь зберігся на відео – вона підійшла до води, щоб зробити чергове фото, а раптова потужна хвиля накрила її чоботи швидко й безжалісно! Звісно, іншого взуття з нами не було, тому Віці довелось ходити весь день саме так – в мокрих чоботах. І наступний день теж.

Я спланувала наш маршрут так, щоб якомога довше часу провести біля моря, тому від Аркадії ми рушили вздовж Траси здоров’я до Відради й Ланжерону. Розуміла, що шлях не близький, але в дійсності він виявився ще довшим, аніж в планах (близько 6 км!). Було багато-багато моря і пляжів – я неодноразово хотіла спуститись, але розуміла, що треба трохи поберегти сили. Ми йшли довго, тому добряче стомились – Віка чимраз більше перепитувала мене чи довго ще, а я відповідала, що ні, хоч насправді попереду було декілька кілометрів. І це тільки вздовж берегової лінії, а потім ми ще ж мали піднятись у центр міста!

Зупинились ми вже на Відраді. Фотографували і фототографувались, споглядали море й раділи теплу. На Ланжероні ми відчули, що дуже втомились, тож Віка запропонувала підніматись в місто і я погодилась.

Ми багато-багато гуляли й говорили. Крокомір показував більше 20 тисяч кроків на кінець дня! Милувались центром Одеси: Дерибасівською вулицею, Приморським бульваром, Потьомкінскими сходами, Морпортом, Оперним театром та всім, що траплялось нам на очі. На обід зайшли перекусити в «Пузату хату», що в ТЦ Європа на Дерибасівській. Заодно телефони підзарядили. Перепочили й рушили далі – старовинна архітектура і новомодні бутіки, Городской рынок еды, Пам’ятник Помаранчі, вулиці Преображенська, Гоголя, Ланжеронівська, Грецька, Катерининська... Було так добре просто ходити й милуватись містом! Це окремий вид насолоди.

Врешті звечоріло, а це означало, що скоро на потяг. Хоч ми були страшенно втомлені, та до вокзалу знову пішли пішки – здається, Віка ладна була мене вбити! Та я просто боялась, що сядемо не в ту маршрутку і заїдемо кудись не туди, витратимо гроші, заблукаємо… Так, не дуже раціональний страх, але так воно було. З-за дурної голови страждають ноги, знаєте?.. Після такого насиченого дня я спала в потязі без задніх ніг! Подрузі так не пощастило – сусіди по плацкарту заважали їй розмовою…

***

У Львів ми приїхали трохи відпочилі, тому сміливо рушили вивчати місто. Одразу від вокзалу трамваєм до центру, а звідти – піднятись на Високий замок. Як же без цього у Львові? Погода сприяла нам у всьому – сонячно і доволі тепло. Проте дещо дошкуляв вітер – його холодні пориви добряче щипали пальці – невже привіт від лютого?

Далі ми спустились знову-таки в центр міста й піднялись на Ратушу. Споглядати місто згори по-особливому цікаво. Будинки здаються не такими вже й великими, а люди – такими маленькими! Окремий квест – піднятись і спуститись на Ратушу. Просто випробування для акро- і клаустрофобів (привіт, це я!). Кількість сходинок я не берусь рахувати, кількість людей – тим паче. Останні метри нагору (отой маленький коридорчик зі сходами, де ледь-ледь можуть розминутись двоє) майже призвів до моєї істерики – всі тиснуть на тебе зусібіч, відступити немає куди, а рухатись якось треба! Та ці тортури вартують того особливого впізнаваного виду львівських дахів.

Та для чого ж споглядати Львів тільки згори? Ми вирушили вивчати більше: Площа Ринок і прилеглі вулички, Будинок покинутих іграшок, Львівська копальня кави, Оперний театр, ЛНУ ім. І. Франка, Палац Потоцьких (в який ми не заходили, бо не мали ні сил, ні грошей) і багато-багато інших цікавинок. Один невеличкий перекус на Староєврейській, з десяток кілометрів і зіпсована надвечір погода.

Ми сиділи на лавці біля Костелу св. Ольги і Єлизавети, коли почав накрапати дощ. Знявся дужий вітер й швидко похолоднішало. До потягу лишалось декілька годин, але нам потрібно було десь перечекати негоду, тому вирішили вже відправитись на вокзал.

Пам’ятаю, що у Львові вокзал повний безпритульних. Їх настільки багато, що іноді просто немає де сісти! А нам цього страшенно хотілось. Врешті, ми таки сіли і стали чекати. Телефони й павербанки розрядились зовсім. Ми були втомлені, а дорога додому неблизька – чотири години потягом, і потім ще декілька маршруткою з Хмельницького до КП. Втома взяла своє, тому не обійшлось без маленької сварки. Тут я задумалась чи варто відправлятись в подорожі з кимось, адже коли їду сама, то почуваюсь куди вільніше… Здається, тоді я й вирішила (мабуть, дещо поспішно), що надалі подорожуватиму сама.