Три дні, щоб забути про сором. Кропивницький. Полтава. Черкаси

Якщо чесно, то подорож довжиною у три дні мене трохи лякала. Попередньо я їздила тільки на два дні  і після них була дуже втомлена, а що ж буде після трьох?.. Та бажання відвідати якомога більше міст за літні канікули пересилило і я несподівано (навіть для себе!) швидко вирушила в дорогу. Сталось це так: я сиділа й планувала маршрут для наступної подорожі, перевіряла сполучуваність і наявність квитків на потяги, коли раптом зрозуміла, що найкраще їхати вже! Тому, після декількох хвилин сумнівів, усе ж взяла квитки. Це сталось в обід, а ввечері я вже збирала свого рюкзака в дорогу, щоб вночі відправитись у подорож.

Сіла в потяг і зрозуміла, що забула окуляри від сонця і кепку. А прогноз погоди показував на всі три дні +30◦С! Це був мій перший (і я сподівалась, що останній) фейл.

Ранок. Залізничний вокзал у Кропивницькому. Я приїхала дуже рано (майже вночі), тому вирішила трохи посидіти і почекати, щоб на вулиці стало світліше. Помітила, що на мене позирає якийсь хлопець. Дуже підозріло. Здалось, що він навіть хоче підійти. Але ні, ніби сидить. Ну то й мені пора йти, немає чого сидіти. І от, йду я вулицею і помічаю, що той самий хлопець йде за мною! Ні, це він просто так собі йде. Зупиняюсь і роблю вигляд, що фотографую двері (старовинні). Зараз він пройде повз. Але раптом він зупиняється біля мене і запитує чи не знаю я, де тут найближчий магазин. Слово за слово і виявляється, що він такий же турист як я. Ну і ну! На правду: у страху очі великі. Врешті ми разом знайшли місцевий АТБ й закупились продуктами. Ігор (а саме так його звали) пригостив мене йогуртом і ми розійшлись, побажавши один одному удачі. Я мала попереду три дні подорожі, а він вже повертався додому.

Першим у моєму списку туристичних об’єктів був Ангел-охоронець України. Неспішним кроком рушила до нього, помилувалась скульптурою і відправилась в історичний центр міста. Вулиця Архітектора Паученка, Кропивницький музично-драматичний театр, площа Героїв Майдану, набережна Інгулу… Зізнаюсь, Кропивницький мене приємно вразив. Навіть не думала, що тут є така архітектура початку минулого століття! Гуляла ранковими вулицями в тиші і раділа тому, що приїхали в це місто.

День набирав обертів і ставало дедалі спекотніше. В обід трохи перепочила й охолодилась в Дендропарку. Він мені так сподобався, що вирішила сюди повернутись зі своїми – мамі квіти показати, а братів на атракціонах покатати. Прогулялась біля Фортечних валів, сфотографувала Пам’ятник студентам і пішла до музеїв. Переплутала вулиці й пішла зовсім в іншу сторону, через що витратила час і дорогоцінні сили! Музей Карпенка-Карого мені сподобався, але нічим особливим не вразив. Знала, що за містом є хутір «Надія», але відвідати його в мене не ставало часу. Музей Марка Кропивницького мені припав до душі значно більше – декілька наповнених історією залів допомогли мені поринути в життя часів драматурга (і охолодитись теж))).

Надвечір, після двогодинного нічного сну і кілометрів доріг, я ледве дійшла до вокзалу. Тут сталась ще одна прикрість – в мене розрядився і вимкнувся телефон. Цього дня, коли я гуляла, то впустила його на асфальт. Телефон впав дуже сильно – тріснуло захисне скло. Тому, коли на вокзалі в Кропивницькому він вимкнувся і не хотів вмикатись, мене охопила паніка. Я сама в невідомому місті. Попереду ще два дні подорожі. Квитки у мене на телефоні. Карта – теж. Всі записи – там же. Що робити? ЩО МЕНІ РОБИТИ? Час до електрички ще лишався, тож я спробувала заспокоїтись і лишила телефон «відпочити». Врешті він запрацював! Мої радість і полегшення не передати словами! Подорож продовжилась.

В електричці на Знам'янку (невеличке місто, де я пересідала) зав'язалась розмова з приємним дідусем, який щиро порекомендував мені випробуваний на собі метод покращення зору (в мене й досі є той запис в телефоні, хоч я так і не скористалась його порадою!). А далі був потяг до Полтави і ще одна напівбезсонна ніч.

***

Другий день подорожі. Центр Полтави. Корпусний сад з самого ранку майже безлюдний, ранковий дощ, від якого я ховалась на зупинках і втома, що супроводжувала мене увесь день. Красивезний краєзнавчий музей (серйозно, просто знайдіть його фото!), в який я не наважилась зайти (і чому?), дзвони Свято-Успенського Кафедрального Собору, що сповіщали все навколишнє про ще один день, Біла Альтанка з чудовим видом на місто. Було близько десятої ранку, а я буквально засинала на ногах! Присіла відпочити на Білій альтанці, взялась читати, а далі просто вимкнулась на декілька хвилин!!! Це мене не на жарт злякало – відчувала, що якщо я хоча б трошки не полежу, то ввечері до потяга буду повзти. І я вирішила полежати на травичці прямо поблизу Білої альтанки! Як же це неймовірно приємно – просто лежати! Лежати, коли захочеш. Надзвичайно просто, але так необхідно! Втома і виснаження взяли своє. Та саме вони послабили мій страх сорому і допомогли зрозуміти, що головне – моє самопочуття.

Поки я так вилежувалась, попри мене пройшло чимало людей. І так, майже всі вони дивились на мене. Звісно, мені було ніяково й соромно, та головне – я відпочивала! Один чоловік навіть запитав чи не потрібна мені допомога, за що йому велика подяка.

Після такого відпочинку я змогла продовжити свою прогулянку містом. Найперше подалась до музею-садиби Івана Котляревського, що знаходиться за декілька метрів від Білої Альтанки. Старовинна хата з маленькими віконцями, рушники, піч і твори зачинателя української літературної мови – я знову зрозуміла, що музеї письменників люблю!

На обід я вирішила спробувати Полтавські галушки, тому подалась в заклад, що спеціалізується саме на цій страві. «Комора – перша галушкова мануфактура». Мене приємно вразив затишний інтер’єр і низькі ціни. А галушки! Людоньки, що ж то за галушки! Хоч я й взяла одні з найдешевших і найпростіших, вони мені надзвичайно сподобались! Смакувала кожен шматочок і навіть задумалась про те, щоб повернутись сюди одного дня саме заради галушок))