Спати на вокзалі, снідати на морі: Білгород-Дністровський та Одеса

Того року вирішила не обмежуватись морем в Одесі, а поїхати ще кудись. Привабливим у плані сполучення і туристичної складової виявився Білгород-Дністровський. Не раз чула про тамтешню фортецю, тож вирішила – їду! І брата візьму з собою))

Приміський потяг з Одеси до Білгорода з самого ранку був заповнений людьми – всі їхали на пляжі. А їх вздовж нашого маршруту виявилось чимало! Зупинки Лиманська, Морська, Дружба, Сонячна породжували в моїй душі надію, що ми теж приїдемо сюди отак просто на пляж. А від зупинок до пляжу – метрів з десять, якщо не менше. Не вірите? То перевірте самостійно: літній період, приміські потяги з Одеси до Білгорода-Дністровського і вид на велику воду вам гарантований. З одного боку електрички видніється море, а з іншого – лиман! Коли їхали мостом, то поєднання цих великих водойм викликало в мені трепет і захоплення. І це вранці! А ввечері… трохи пізніше розповім.

Виявилось, що в Білгороді, окрім фортеці, немає більш нічого цікавого. Проте сама твердиня – найбільша за площею в Україні – вартувала всього міста,  а може й двох таких! Територія укріплення справді величезна! Я думала, що до вечора будемо ходити)) Зупинились навіть на перекус з мохіто й морозивом на подвір’ї фортеці – добре, що інфраструктура дозволяє. А потім знову гуляли і милувались лиманом з висоти фортечних мурів.

В самому місті ми з братом побували в парку Перемоги, знову купили морозиво (цього разу в супермаркеті), а ввечері сиділи на вокзалі, заряджаючи телефони. Повертались в Одесу останньою електричкою вже затемна і майже самі у вагоні. Подекуди з нами сиділи ще 2-3 людей, але був момент, коли ми лишились зовсім одні і це було неймовірно! Здавалось, що весь вагон наш! Час від часу вимикалось світло й в одну з таких хвилин ми саме повертались назад мостом. Уявіть: темрява, шум залізниці, з вікон видно миготливі вогні мосту, а приємна втома від ще однієї пригоди наповнює тіло спогадами…

***

Щоб дібратись додому, ми знову користувались електричками. Але проблема полягала в тому, що найближча потрібна нам відправлялась з Одеси наступного ранку… Тому ми лишились ночувати на Одеському вокзалі. Приїхали з Білгорода близько 11-ї вечора, а чекати потрібно було до 7-ї ранку. Оскільки в нас не було квитків, довелось заплатити по 30 гривень з кожного за перебування в залі очікування на вокзалі. Сяк-так передрімали на незручних кріслах і вранці… ні, не сіли в найпершу електричку. Ми пішли на море. Ну а як це – їхати через Одесу і навіть не побачити моря?! Трохи часу ми мали (вирішили їхати наступною електричкою), тому, невиспані й змучені, ми сіли на сьомий трамвай і вже о 7-й ранку були на пляжі Аркадія.

Хвилі били дуже болюче, а море вразило холодом. Та нам цього й треба було – допомогло трохи прокинутись. Снідали тут же на пляжі – персиками і канапками з плавленим сиром. Було так смачно! Але ж на морі завжди все смачно, правда? До речі, ми не планували купатись. Тому купальника й плавок з собою не брали. Але ж на пляж ми приїхали не просто поснідати й зробити декілька гарних фото! Врешті, купались ми у спідній білизні. Шокуюче! Я була не в купальнику! І що ви думаєте? На диво, пальцями в мене ніхто не тицяв, своїх купальників не пропонували і з пляжу не вигнали. Так, мені було соромно спочатку, та й люди кидали здивовані погляди. Але після декількох занурень мене відпустило – головне, що я на морі! І можу дозволити собі купатись не в купальнику.

Дорогою назад Ярослав міцно заснув у трамваї (замучила дитину!) і я дивом змогла його вчасно розбудити. А потім ми ледве встигли на електричку! Не ту, що з Одеси (де дуже переконливо пропонували морозиво – але ми не піддались!), а іншу, в Подільську, яка вже остаточно везла нас додому. Мало того, що за розкладом у них різниця була близько 15 хвилин, так ще й Одеська електричка спізнилась! В наступну ми застрибували ледь не на ходу – до відправлення лишалось менше хвилини. Але ми встигли! А якби ні, то мали б ще одну пригоду!