Запоріжжя і Дніпро: замало часу в великих містах

Першопочатково це була не подорож. Я купила квиток в Запоріжжя, щоб звідти добратись у Бердянськ, де мала працювати декілька тижнів вожатою у дитячому таборі відпочинку. Але, буквально в останні дні, робота відмінилась, а моє бажання поїхати в Запоріжжя нікуди не зникло. Тому я вирішила влаштувати собі ще одну мандрівку. Звісно, одного міста мені здалось мало і до свого маршруту я додала ще й Дніпро.

Було страшенно жарко. Я приїхала в Запоріжжя о другій годині по обіді вже втомлена спекою вагону. В місті виявилось не краще – задуха стояла неймовірна! Здавалось, що мозок розплавиться! Та я встигла дещо побачити – острів Хортиця, довжелезний Соборний проспект (кажуть, найдовший в Європі) і колосальну Дніпрогес.

Задуха затуманювала голову, тому пам’ятаю небагато. Найбільше – якраз спеку. Хоча окрім неї мене вразили розміри міста – я чомусь наївно вважала, що Запоріжжя не таке вже й велике! Але Соборний проспект довів мені, що я помилялась. Взагалі, Запоріжжя видалось мені типовим великим містом у повному значенні цього слова – величезні будівлі, шумний транспорт, метушливі люди. Все це справило на мене доволі прикре враження. Проте було тут і те, що мені сподобалось.

Хортиця. Вона вразила мене! Ні, я не була у відтвореному козацькому поселенні, не бачила тутешніх коней і взагалі нічого, окрім зупинки і спаленої сонцем трави. Але масштаби острова вразили мене ще тоді, коли я їхала через нього потягом! Мені, яка читала про Хортицю й козаків лише в підручниках з історії, чомусь уявлялось, що острів невеликий. Ну, як зазвичай уявляється острів, знаєте? Купа води і посеред неї клаптик суші. Але не геть вже маленький. Середній за величиною острів. Та зовсім не такий, якою виявилась Хортиця. Вона ж величезна! І я майже нічого не бачила – тільки на маршрутку, щоб добратись туди з центра міста, я витратила близько 40 хвилин! А ще треба було подивитись чимало і встигнути на вечірній потяг. Тож тепер я мрію повернутись.

Ввечері, змучившись від спеки (скільки разів я її вже згадала?), повечеряла неймовірно смачним супом харчо в «Пузатій Хаті». Чому ніхто не казав мені, що він такий смачнючий? Чи то мені так здалось завдяки його живильній прохолоді? А ви як, любите харчо?

З настанням сутінок я вирушила на Дніпрогес. Вона виявилась монументально красивою! Вечірні вогні заворожували і мені хотілось довше помилуватись цією красою. Ба, я навіть думала прогулятись по самій дамбі, але часу на це вже не ставало. На мене чекав потяг у Дніпро.

Благо, наступний день виявився прохолодним. Було хмарно, а зранку навіть трохи дощило. Від дрібного дощу я намагалась заховатись під деревами у парку Глоби, які насправді не дуже рятували. Але прохолода – це якраз те, що мені було потрібно після задушливого Запоріжжя. На жаль, вона була недовгою – по обіді знову з’явилась задушлива спека.

Одним з місць, що мені сподобались у Дніпрі, став музей Дмитра Яворницького. Там зібрано дуже багато гарних і цікавих експонатів! Особливо мені припали до душі кімната доби козаччини і справжня карета в сусідньому залі. Ховатись в музеї від спеки – один з лайфхаків для такого відчайдушного подорожувальника, як я. До речі, тоді, в липні 2018 року, я не знала хто такий Дмитро Яворницький. А після приїзду додому якось забула цим поцікавитись. І лише трохи згодом, під час читання «Собору» О. Гончара, я зрозуміла, як мені пощастило побувати в цьому музеї! Дмитро Яворницький – історик, що зробив для збереження козацької спадщини неймовірно багато! Не вірите? Почитайте його біографію, і роман О. Гончара заодно. А потім відвідайте музей у Дніпрі.

Ще одним місцем, яке допомогло відновити сили у поїздці, став для мене Монастирський острів. Я прийшла на пляж зранку, коли людей було ще небагато, а вода манила прохолодою. Тут я провела декілька годин. Вітер надимав невеличкі хвилі і надавав моїй легкій сукні дивних форм. Біля води мені завжди добре, тож йти ще кудись зовсім не хотілось. Проте я планувала побувати на набережній (куди так і не встигла за браком часу й сил – довелось поспішати на вокзал).

Одним з найбільш яскравих спогадів цієї подорожі став ранок мого повернення додому. П’ята ранку. Містечко Знам’янка, що на Кіровоградщині. Я, змерзла від ранкового холоду, йду в місцеве АТБ, щоб купити чогось на сніданок. Несподівано обираю шоколадку з горіхами і, чорт забирай, яка ж вона смачна! Чи то я така голодна?.. Світає. У місті, яке я покину за годину, для того, щоб трохи згодом бути в Помічній, а звідти вирушити додому, відпочивати і далі дивуватись тому, що я можу подорожувати.