Яремче та Івано-Франківськ, або як зустріти 20-річчя

Я ніколи не була в Карпатах. Але мені страшенно захотілось. Ба, більше – мені мало виповнитись 20 і сходження в гори було б чимось дуже символічним. Досі не знаю як і чому в мене виникла саме ця ідея, але, недовго думаючи, я кинулась втілювати її в життя.

Це було дивно і неочікувано навіть для мене, та бажання було таким сильним, що я почала підготовку: загуглила як піднятись в гори самостійно з Яремче, знайшла оптимальний варіант – найменшу вершину Карпат Маківку, що має лише 958 м (Чому саме Яремче? Та тому, що я була там у 2014 році і так-сяк пам'ятала місто), і, більше як за місяць до Дня народження, купила квитки. Хотіла бути в Карпатах 13-го травня, в День народження, але з потягами там виходило не дуже добре, тому мені довелось перемістити день сходження на вершину на 12-те. А свій День народження я вже мала зустрічати в Івано-Франківську. Квитки купила і маршрут спланувала, але про свою ідею не сказала нікому, навіть мамі.

Пам’ятаю, ті травневі дні (і ночі!) видались дуже насиченими: 9-го ми з подругами їхали в Вінницю, а вночі 10-го повертались. Наступного дня я монтувала відео і звільняла пам’ять телефону, а в ніч на 12-те я вже їхала в Яремче. То були страшні ночі недосипу і втоми від шаленого ходіння! Та від задуманого я не відмовилась.

Сказала мамі про те, що їду в Карпати ввечері 11-го, коли вже сіла в маршрутку до Хмельницького. Вранці 12-го травня моя нога ступила на перон маленького, але популярного туристичного містечка Яремче, що на Івано-Франківщині. Спочатку я пішла до яремчанського водоспаду Пробій – у 2014-му не вдалось його побачити. Дорогою звернула не туди і ця помилка забрала в мене близько 30 хвилин. Але, повернувшись на правильну стежку, дійшла до пункту призначення. Водоспад вартував тих блукань – сила й міць води у всій своїй красі! В таких місцях мені завжди хочеться залишитись довше, та на мене чекали гори, тому я не стала затримуватись. В онлайн-карті проклала собі маршрут на вершину Маківки і рушила…

Я довго йшла дорогою, де не зустрічала людей і майже не бачила машин, через це було страшнувато – може, йду не туди? Поки дісталась підніжжя, то почала знімати відео мого підйому (воно й досі в мене є і, час від часу його передивляючись, я дивуюсь своїй сміливості!). Серед людських хат і дворів, куди завели мене карти, довго не могла знайти дорогу, з якої власне й починається підйом на Маківку. Довелось набратись сміливості і запитати дорогу в бабусі, що саме вийшла до своїх кізочок. Вона мені дуже люб’язно (як приємно!) вказала куди йти. З того пояснення я мало що зрозуміла, тому все ж пішла так, як показувала карта. Знову перепитала дорогу у чоловіка з сином, які щось майстрували, поки я проходила повз їхній город. Перелізла через дротяну загорожу, а потім ще раз і – о чудо! – таки знайшла початок дороги. Такої дороги я ще не бачила – саме каміння, а підйом доводилось долати під нічогеньким таким кутом! Та я пішла.

Йшла дуже довго (принаймні, так мені здавалось), майже весь час була сама, що дало мені можливість вдосталь намилуватись горами, які поступово відкривалась переді мною. Карпати неймовірно красиві! Запах хвої, зелень і темрява вдалині. Тиша, що переривалась співом птахів і стукотом дятла десь на сосні. Було не по-весняному спекотно, тож я зняла куртку і пила багато води. Потім, після довгої відсутності, на горизонті показались люди – вони вже спускались з вершини. Це були екскурсії. Мені стало не так страшно, бо зрозуміла – все ж таки не сама.

Піднялась на малу вершину і трохи перепочила. Світило сонце і я ніжилась під його промінням! Але вітер нагадував про себе, тож скоро довелось вдягти куртку назад. Тут, поблизу вершини, було купа народу – всі відпочивали: і перед сходженням, і після. Я подзвонила мамі поділитись своїми успіхами, трохи поговорила й рушила далі – головне ще попереду.

Думала, що до верхівки рукою подати, але я дуже помилялась! Попереду мене чекав страшенно крутий підйом! Там, мабуть, кут нахилу градусів 60, тому останні метри підніматись мені було дуже важко! В мене ледь не почались нерви, але я зціпила зуби і буквально доповзла до верхівки. Ура! Я на вершині гори Маківка! Хоч це і найменша вершина Карпат, але я страшенно рада, бо це моя перша вершина!

Там було трохи людей – ще одна екскурсія, цього разу школярі)) Вони раділи так само як я і багато фотографувались. Коли ж вони пішли, то я лишилась сама – сама на вершині гори! Звичайно, я зробила чимало фото і навіть записала відео-підсумок свого підйому. Це було круто! Сидіти на вершині гори, відчувати втому від зусиль і підйому, милуватись чудовим краєвидом і розуміти, що я зробила те, чого ще ніколи не було в моєму житті! Я піднялась в гори. Сама! Без будь-якої підготовки і досвіду. Невже таке можливо?! Радість, здивування і гордість змішались в єдине. Почуття мене переповнювали!..

 Я ще трохи посиділа на вершині, намагаючись усвідомити те, що відбулось, а потім, коли прийшли нові туристи, вирішила повертатись в місто. Спускатись було не менш важко, ніж підійматись! Я подзвонила мамі й розповіла, що була на вершині! Ми говорили довго, дуже-дуже довго! Розповіла про все-все, що пережила! Після розмови знову перепочила на малій вершині і рушила вниз. Холод, який в горах приходить рано (а було близько п’ятої вечора) добре мене підганяв. Я спустилась до підніжжя й рушила в центр Яремче.

Повернулась в місто близько шостої вечора й одразу пішла вечеряти. Мабуть, це був один з найсмачніших борщів у моєму житті! А може це я просто була дуже голодна)) Виникла ідея спробувати щось із традиційної місцевої кухні (банош або й щось інше), та я не наважилась. Тепер розумію – дарма! В результаті я прийшла на вокзал близько восьмої вечора, а потяг в мене був аж о третій ночі! Довелось довго чекати. Це якраз була ніч на мій День народження і зустріти її на вокзалі мені здавалось доволі весело))