До 2018, або роки становлення #люмандрівниця

Я завжди була мандрівницею, але довгий час не знала про це.

До 2018 року я подорожувала небагато й нечасто. В дитинстві це були звичні поїздки до родичів в Миколаїв (з відвіданням зоопарку) і в Одесу (з літнім відпочинком біля моря). Коли мені було п’ять, ми з сім’єю поїхали на Тилігульський лиман. Три дні «дикого» відпочинку з якого я мало що пам’ятаю, лиш те, що було страшенно спекотно, а солона вода дуже стягувала шкіру. Мені було сім, коли моя тітка запросила нас з сім’єю на весілля в далекий Кам’янець-Подільський, після чого я закохалась у тутешню фортецю, а мама встигла оцінити дешевизну місцевого одягу. Тому, коли я була в 9-му класі, ми приїздили в Хмельницький  за обновками. Звісно, тоді я бачила тільки вокзал і базар.

В дитячому віці ти залежний від батьків, тож подорожуватимеш саме стільки, скільки й вони (за виключенням шкільних подорожей, спортсменів, танцівників і всіх тих, кому хобі дозволяє десь виїздити). Тому до вступу в університет мої подорожі обмежувались найближчими обласними центрами, Уманню, куди ми з однокласниками їздили в 10-му класі і Яремче, в яке ми з мамою супроводжували молодшого брата в санаторій. Але зі вступом до університету все змінилось.

У 2015 році моїм містом навчання став Кам’янець-Подільський, у який я, починаючи з 2005-го, приїздила з сім’єю кілька разів. Обрала це місто з двох причин: 1) тут живуть родичі; 2) тут гарна фортеця!, яку я досі (за всі рази перебування в Кам’янці) не відвідала. Хоч розглядала й інші варіанти (ще віддаленіші від дому!): Івано-Франківськ, Луцьк, Чернівці, і навіть Ужгород! Близько дому вчитись я не хотіла, чому – сама не знаю. Аж от осінь 2015-го року і я за 500 км від дому. Саме стільки їхати автобусом від Кам’янця-Подільського Хмельницької області до Первомайська Миколаївської області. 500 км і 11 годин. З цього, мабуть, і почалась моя активна підготовка до подорожей. Але тоді я цього ще не знала.

Поїздки в автобусі додому і назад були ще тим випробуванням! Для того, щоб купити дешевший квиток (я мала пільги за посвідченням дитини з багатодітної сім’ї) потрібно було робити це прямо під час прибуття автобусу! Часто перші години доводилось їхати стоячи, бо усі місця були зайняті. В салоні стояла задуха, а ноги навпаки повсякчас мерзли. Автобус неодноразово ламався в дорозі, тож доводилось по декілька годин чекати ремонту або іншого автобуса, переносити свої важезні сумки з салону в салон і виходити не на тій зупинці, де мені треба. Усі ці моменти мене страшенно дратували, а ще – загартовували.

Перша студентська подорож відбулась у мене вже на першому курсі (у лютому 2016-го) – ми з подругою В. поїхали в Чернівці на концерт гурту «Антитіла». Тоді міста я майже не бачила – ми пройшлись декількома вулицями і на тому знайомство закінчилось. Влітку ми з сім’єю поїхали на відпочинок у Залізний порт (декілька «диких» днів на узбережжі, коли мене надзвичайно сильно дістав пісок!), на початку жовтня я відвідала свою подружку ВН. у Львові (тоді ж вперше й познайомилась з містом), а наприкінці місяця ми з одногрупниками поїхали в Київ (де добряче змокли під дощем, а я підвернула ногу!). У березні 2017-го ми з ВН. відвідали Одесу (вона – взагалі вперше, а я – вперше без дорослих), влітку ми з братом і мамою приїхали туди ж на день до моря, в серпні я гостювала у подруги в Миколаєві, а у вересні цього ж року ми з подружками поїхали до Хотинської фортеці, що знаходиться за 30 хвилин їзди від Кам’янця-Подільського (далі – КП). Це все були поїздки з розряду «один раз живемо, треба ризикнути!». Здавалось, що для подорожей треба купа грошей, часу і, звичайно, компанію, яку не завжди вдавалось знайти – з подругами співвідносили дати, з одногрупниками довго вирішували хто, куди і як… Попри це, я рада, що вони були – ті емоції і враження досі зі мною, і вони також були підготовкою до моїх самостійних подорожей.

2018-й рік став переломним в усіх сферах мого життя. І подорожі були його невід’ємною частиною.

Наприкінці квітня ми з сім’єю поїхали в Миколаїв – черговий раз у зоопарк. Та тепер був привід – День народження брата. Тоді ж, за декілька днів до цього, ми з подругами вирішили поїхати у Вінницю (пригадали як класно було в вересні у Хотині!) і купили квитки. Та ще раніше, десь між березнем і квітнем, мені в голову прийшла ідея поїхати в гори. Я досі не знаю чому і як я наважилась на це – поїхати в гори, куди ще ні разу не піднімалась, сама! Але, здається, саме тоді все почалось. Тоді, десь між потягами й вокзалами, поміж карпатських сосен, на вершині гори, а може біля міського озера, народилась #люмандрівниця…