Історія 28. "Непроханий шанувальник: Коли компліменти віддають кримінальним кодексом"

Бувають люди, які не розуміють слова "ні". Або "ні, дякую". Або "ні, якщо ти не хочеш закінчити свої дні, співаючи серенади рибам". Одним з таких людей був пан Ренато. Власник, здавалося б, скромного квіткового магазину, який, чомусь, вважав, що я – це саме та жінка, якій бракує... його "уваги". І, можливо, його "оригінальних" подарунків.

Все почалося з банальних букетів. Спочатку троянди, потім лілії, потім якась екзотична флора, що виглядала так, ніби її виростили в секретній лабораторії. Я, звісно, попросила Дона "пояснити" пану Ренато, що моя краса не потребує такої кількості рослинності.

Дон повернувся з подивом на обличчі.

"Пані, я з ним поговорив. Він сказав, що ви... його "муза". І що ви "натхнення всього його життя". І що він не може зупинитися."

"Муза? Доне, я йому не писала сонетів. І не просила його співати під моїм вікном," – зітхнула я. – "Що, крім квітів?"

"Ну... він ще пропонував вам поїхати з ним до Неаполя. Там у нього є вілла з видом на Везувій."

Я уявила собі це. Везувій і пан Ренато. Чудова компанія для вічного спочинку.

Одного разу він перевершив себе. Вранці я знайшла біля дверей букет. З чорних троянд. А серед них – маленьку коробочку. У ній була мармурова статуетка, в якій складно було розгледіти щось логічне. Вочевидь, ручна робота самого Ренато.

До цього додалися листи. Писані віршами. З погрозами... ні, не мені. А тим, хто, на його думку, "заважає" нашому "коханню". Він навіть намалював схему, як він "розбиратиметься" з моїми "ворогами".

Терпінню настав кінець, коли я дізналася, що пан Ренато почав "слідкувати" за Марко та Мією - моїми дітьми. Він відправляв їм іграшки, які нагадували про мене, і писав записки з пропозиціями "допомогти" їм "звільнитися" від "злих людей", які їх оточують.

Я зрозуміла, що дипломатія тут не допоможе. Дона тут теж недостатньо. Це вимагало особистого втручання.

Я запросила пана Ренато на "особисту розмову". Він прийшов, сяючи, ніби новорічна ялинка, з величезним букетом білих лілій.

"Моя Богине," – прошепотів він, намагаючись поцілувати мені руку. Я швидко її прибрала.

"Пане Ренато," – мій голос був спокійним, але в ньому відчувалася вся міць Везувію. – "Я дуже ціную вашу... увагу. І вашу креативність. Але дозвольте мені пояснити одну дуже важливу річ. Моє серце вже зайняте. Дуже, дуже зайняте. І ця "зайнятість" не передбачає ніяких "сторонніх" візитів."

Він спробував заперечити. Я перебила його.

"Квіти – це чудово. Мармурові статуетки – теж цікаво. Але коли ваша "увага" починає зачіпати моїх дітей... Це переходить межу. Ви ж розумієте, що відбувається, коли хтось переходить межу? Особливо, коли ця межа позначена дуже... чітко."

Я повільно дістала з шухляди свій улюблений ніж для паперу. Він був з чистого срібла, дуже гострий. Я почала повільно його чистити серветкою.

"Я ціную ваш талант до квітів," – продовжила я. – "Але можу вам гарантувати, що якщо ви продовжите свою... митну діяльність щодо моєї родини, ви дуже швидко перетворитеся на добриво для найгарнішої троянди. Яка, звісно, буде чорною. І ростиме вона... в дуже несподіваному місці."

Ренато зблід. Його очі, що ще секунду тому палали пристрастю, наповнилися... жахом. Він почав заїкатися.

"Я... я зрозумів! Вибачте! Я просто... захопився!"

"Захоплення – це добре. Але не тоді, коли воно загрожує чужим життєвим просторам," – посміхнулася я. – "Тепер, будь ласка, забудьте дорогу до мого дому. І до моїх дітей. А ваші квіти... можете відправити своїй мамі. Їй, мабуть, це сподобається більше."

Ренато зник так само швидко, як і з'явився. Здається, він нарешті зрозумів, що є речі, які не можна "завоювати" букетами чи дивними подарунками. А особливо, якщо ця річ – я. Іноді, щоб зупинити "надто палкого шанувальника", достатньо просто пояснити йому правила "гри" на його мові.