Історія 16. "Незручна спадщина: Коли ти отримуєш у спадок не гроші, а проблему з 'особливим' минулим"

"Іноді найнесподіваніші 'подарунки' приходять від давно забутих родичів. І вони рідко пахнуть трояндами."

У моєму світі смерть – це частина бізнесу. Люди приходять, люди йдуть, а бізнес залишається. Але коли смерть приходить за твоїм далеким дядьком, якого ти бачила востаннє на власному хрещенні, і залишає тобі "спадщину", яка більше схожа на вибухівку з таймером, це вже зовсім інша історія. Особливо, якщо ця спадщина має довгі вуса, пахне дешевим алкоголем і називається "пан Артуро".

Дон повідомив мені новину з виглядом, наче щойно йому повідомили про кінець світу.

"Пані, ваш дядько, пан Альфонсо... він помер. І залишив вам у спадок... ну, дещо."

"Дещо? Доне, у дядька Альфонсо не було нічого, крім старих боргів і колекції капелюхів, які давно вийшли з моди. Що там може бути?"

"Ну, це... людина. Його давній помічник. Пан Артуро. Дядько Альфонсо залишив його вам 'під опіку' у своєму заповіті," — пробурмотів Дон. — "І він уже чекає в приймальні."

Я зітхнула. Артуро. Я чула про нього. Легенда міських нетрів. Старий, як світ, хитрий, як лис, і з репутацією людини, яка вміла 'розмовляти' з людьми так, що вони забували власне ім'я. І, здається, він був глухий на одне вухо і бачив світ у чорно-білих тонах після якоїсь давньої "виробничої травми".

Він зайшов у мій кабінет, наче зійшов з чорно-білого фільму про мафію 50-х років. У старому, поношеному костюмі, з капелюхом і сигарою, яка, здавалося, вже давно згасла.

"Пані," — прохрипів він, його голос був схожий на шурхіт старого паперу. — "Альфонсо помер. Тепер я ваш."

"Мій?" — перепитала я, намагаючись не закотити очі. — "Пане Артуро, я ціную вашу відданість. Але я не колекціоную... старі кадри."

Він посміхнувся беззубою посмішкою.

"Я знаю всі секрети Альфонсо. Усі його 'інвестиції'. Усі його 'друзів'. І всіх його 'ворогів'. І я все це передам вам."

Я напружилася. Секрети. Це було цікаво. Але Артуро з його зовнішнім виглядом і манерами був наче жива ходяча проблема.

Ми спробували "інтегрувати" Артуро в нашу структуру. Вінні намагався навчити його користуватися планшетом. Артуро розбив його об стіну, сказавши, що "справжні чоловіки використовують папір і пам'ять". Луїджі дав йому завдання "розшукати" одного боржника. Артуро повернувся через годину з цим боржником, який, здавалося, щойно пережив середньовічні тортури, і сказав: "Його пам'ять дещо... погіршилася. Довелося освіжити."

Найбільша проблема виникла на зустрічі з одним дуже впливовим "інвестором". Артуро випадково проговорився про якісь давні "схеми" дядька Альфонсо, які були настільки застарілими і кримінальними, що навіть у нашому світі про них вже давно забули. "Інвестор" зблід і покинув зустріч, не попрощавшись.

Зрештою, я зрозуміла. Артуро був не активом, а пасивом. Хоча, дуже кумедним пасивом. Я покликала його до себе.

"Пане Артуро," — сказала я. — "Я вирішила. Ваші таланти надто... унікальні для нашого "бізнесу". Я вирішила, що вам потрібна нова місія."

Його очі загорілися.

"Місія? Яка, пані?"

"Ви будете моїм... консультантом з історії. Ви будете писати мемуари про дядька Альфонсо. І я забезпечу вас усім необхідним: їжею, дахом над головою і великою кількістю паперу. Але ви не будете більше втручатися в мої справи. І, будь ласка, ніяких більше 'освіжень пам'яті'."

Артуро спочатку був розчарований, але потім погодився.

"Мемуари... Це добре. Я розкажу їм усе. Про те, як раніше 'справи' робили. Це буде... цікаво."

Так я отримала у спадок проблему, але перетворила її на "історичний архів". Іноді найнебезпечніші "подарунки" — це ті, що ходять на двох ногах. Але з правильним підходом навіть вони можуть принести користь.