Історія 15. Перший ранковий дзвінок: Коли твій будильник — це "проблема", що потребує негайного "вирішення"

"Світанок – час для роздумів, планування та, іноді, термінового "перевиховання" тих, хто забув про різницю між сходом сонця та кінцем їхньої кар'єри."

Не люблю ранки. Завжди вважала, що світанок – це час для філософських роздумів, ароматної кави та тиші. Може, навіть для читання якоїсь дурної книжки, де герої вирішують свої проблеми без погроз, шантажу чи задіяння важкої артилерії. Але в моєму світі тиша – це рідкісна розкіш, а ранок часто починається не з дзвінка будильника, а з чиєїсь проблеми, яка чомусь вирішила постукати у мої двері о п'ятій ранку.

Сьогоднішній ранок був особливо "продуктивним". Я ще навіть не встигла допити свій перший еспресо, як задзвонив телефон. Номер був прихований, що вже натякало: або це хтось із "давніх друзів" з неприємною новиною, або поліція, яка теж часто любить здивувати. Я підняла слухавку. Голос на тому кінці був тремтячий, майже істеричний. Це був якийсь дрібний "ділок", на ім'я Паскале, що контролював мережу міні-маркетів.

"Пані... Пані! Вибачте, що турбую так рано, але... це катастрофа! Вони забрали його! Все забрали!"

"Паскале," – мій голос був спокійний, майже медитативний. – "Хто "вони"? І що "забрали"?"

Я зробила ковток еспресо.

"Банда Каміло! Вони увірвалися на мій склад вночі! Забрали всі сири! Пармезан, проволоне, пекоріно! Усе! Вони сказали, що це "попередження"!"

Я повільно поставила чашку. Сир. В п'ять ранку. Це була не катастрофа, а просто дрібне непорозуміння, яке Паскале роздув до масштабу апокаліпсису. Але те, що це зробила банда Каміло, було... цікаво. Вони явно забули, чия це територія.

"Паскале, заспокойся," – сказала я. – "Твоя істерика заважає моїм думкам. Це просто сир. І ніхто не забере твій сир, якщо я цього не дозволю."

Я поклала слухавку. Мої "хлопці" вже чекали в приймальні. Дон, звичний до ранніх дзвінків, виглядав злегка сонним, але готовим до дії. Вінні і Луїджі, мабуть, ще й не лягали.

"Дон," – сказала я. – "Наші "друзі" з клану Каміло, здається, вирішили, що їм не вистачає вітамінів і білка вранці. Вони забрали сир у Паскале."

Дон підняв брову.

"Сир? Це дрібниця, пані. Може, не будемо витрачати час на таке?"

"Ні, Доне. Це не просто сир. Це принцип. Якщо ми дозволимо їм забрати сир сьогодні, завтра вони заберуть хліб. А післязавтра – наших пекарів. А я не люблю, коли хтось чіпає моїх пекарів."

Я дала чіткі інструкції. Без зайвого шуму, без крові, без непотрібних драм. Просто "переконати" Каміло, що сир належить Паскале. А його "щедрість" буде винагороджена.

Через дві години Дон зателефонував.

"Пані, все зроблено. Сир повернуто. Навіть із бонусом – кілька коробок нового пармезану, якого у Паскале не було. Каміло особисто передав свої вибачення. І обіцяв, що ніколи більше не буде "красти" сир без мого дозволу."

"А як щодо "переконання", Доне?"

"О, це було дуже ефективно. Вони зрозуміли, що "сирний бізнес" – це не їхня справа. А дехто з них зрозумів це, лежачи на підлозі і перераховуючи свої зуби."

Я посміхнулася. Сонце вже сходило, заливаючи кімнату м'яким світлом. Мій еспресо вже охолов, але настрій був чудовий.

"Чудово, Доне. Тепер я можу спокійно насолодитися ранком."

Ранки. Вони бувають різними. Іноді вони починаються з крику півня, іноді – з крику Паскале про втрачений сир. Але незалежно від того, як починається день, завжди важливо пам'ятати, хто тут головний. І хто має останнє слово щодо того, хто і що може "забирати". Бо в моєму світі немає проблем, є лише "невирішені питання".