Історія 1. "Іноді найкращі переговори ведуться мовчки. І закінчуються хрускотом кісток."

Переговори з представниками клану Рівас зайшли в глухий кут. Вони наполягали на умовах, які були для нас неприйнятними, і їхній бос, Енріко Рівас, мав неприємну звичку підвищувати голос, коли закінчувалися аргументи. Сьогоднішня зустріч у моєму кабінеті була останньою спробою знайти компроміс. Але, судячи з його червоного обличчя та стиснутих кулаків, компромісом тут і не пахло.

"Ви не розумієте, Донна!" — прогарчав Рівас, розмахуючи руками. — "Ми контролюємо порт! Без нашої згоди жоден ваш вантаж не пройде!"

"Енріко," — мій голос залишався спокійним, контрастуючи з його гнівом. — "Ми обговорювали це вже десять разів. Наші пропозиції більш ніж справедливі. Ваша жадібність може призвести лише до... непорозумінь."

Рівас скривився.

"Непорозумінь? Ти погрожуєш мені, жінко?"

"Я констатую факт, Енріко. Бізнес будується на взаємній вигоді, а не на шантажі."

Розмова зайшла в чергове коло взаємних звинувачень. Я помітила, як один з його охоронців непомітно опустив руку до внутрішньої кишені піджака. Інший нервово переминався з ноги на ногу, його погляд блукав по кімнаті. Напруга зростала з кожною секундою.

Раптом Рівас різко замовк і зиркнув на підлогу. Я простежила за його поглядом. Там, під кинутим ним на підлогу пальтом, ледь виднівся край металу. Пістолет. Він, мабуть, розраховував на "переконливий" останній аргумент.

Дон, який стояв за моєю спиною, зробив ледь помітний рух. Я ледь вловила, як його рука торкнулася кобури. Але я знала, що зараз потрібна інша реакція. Більш... особиста.

Рівас зробив різкий випад вперед, ніби збираючись мене образити. Одночасно його рука потягнулася під пальто. Це був його шанс. Його остання відчайдушна спроба.

Я зробила невеликий, майже випадковий крок убік. Моя нога, в елегантній туфлі на невисокому каблуці, "ненавмисно" наступила на його руку, що саме простягалася до пістолета.

Спочатку він, здається, не зрозумів, що сталося. Але потім відчув тиск. Спочатку легкий, а потім все сильніший. Його обличчя спотворила гримаса болю.

"Ой, вибачте, Енріко," — сказала я з найщирішим виразом обличчя. — "Я така незграбна сьогодні. Невдало ступила."

Але моя нога залишалася на місці, міцно притискаючи його руку до паркету. Я відчула, як його пальці судомно стиснулися, але до пістолета він так і не дістався.

Він спробував вирвати руку, але мій каблук впевнено контролював ситуацію. Я дивилася йому прямо в очі. У його погляді вже не було гніву, лише розчарування і... страх. Він зрозумів, що його маленька хитрість не спрацювала. І що він недооцінив мене.

Через кілька довгих секунд я нарешті зняла ногу. Рівас відсмикнув руку, терплячи біль. Його обличчя було блідим. Він мовчки подивився на мене, потім на пістолет, що так і залишився лежати під пальтом.

"Гадаю, на сьогодні переговорів достатньо, Енріко," — сказала я, сідаючи назад у своє крісло. — "Можливо, тобі варто обміркувати нашу пропозицію ще раз. У більш спокійній обстановці. Без зайвих... аргументів під рукою."

Рівас мовчки кивнув, підвівся і, не дивлячись ні на кого, вийшов з кабінету разом зі своїми приголомшеними охоронцями.

Іноді найкращий спосіб знешкодити ворога — це не стріляти першим, а просто наступити йому на руку. Ненавмисно, звісно. Адже в ділових переговорах головне — це правильно розставляти акценти. Іноді — буквально.