Хто я для тебе?

-Хто я для тебе? – Питала вона у нього
І сльози солоні душила в своїй душі.
Та це запитання загадка для нього самого –
Не відповість скільки вона не кричи.
-Просто знайома! Я просто знайома для тебе!
-Ні, все не просто, я сам ще не знаю все як.
А в неї в душі усе рвалось немовби тенета,
Якими так довго сплітала себе по руках.
А потім сиділа у темній кімнаті, надвечір,
І довго вдивлялась у світло нічних ліхтарів,
І плед вже не грів, накинутий тихо на плечі,
І руки тремтіли, торкаючись ледве до брів.
«Кохає її лиш, усе ще її він кохає
Ніяк не відпустить із серця свого почуття.
Мені ж це болить, та він же напевно не знає,
Як хочеться інколи випустить бурю в життя.»
Вона кожен день загляда в мережу в телефоні
Слідкує тихенько чи в нього все добре чи ні,
А він написав "Тобі більше не подзвоню я,
Якщо забажаєш сама передзвониш мені".
Зривається в плач і нерви уже як канати,
Ще трішки тягни і луснуть як струни тонкі,
Вона ще хотіла йому так багато сказати,
Та тільки слова ці... йому не потрібні вони.
-То хто ж я для нього? - питає у синього неба,
Та небо мовчить, воно як і завжди німе.
Вона ж просто хоче кохання для нього й для себе,
Та доля, чомусь, усе далі від нього веде.

І руки тремтять, знов і знов набираючи номер,

Який вже напам`ять завчила для себе чомусь,

А в голові гримить думка, немов би феномен –

«Я вже, нажаль, до тебе не повернусь.

Хто я для тебе, хотіла дізнатись я довго,

Не помічала, що ти вже мені відповів.

Кожного разу, коли уявляла твій погляд,

Він про кохання можливе мені говорив.

Кожного разу собі сама я брехала,

Те уявляла, чого не було взагалі.

Я лише правду тобі тоді розказала –

Досі кохаю, та шанси мої замалі.

Тепер розумію – кохання мого не досить,

Та й не потрібне воно, як бачу, тобі.

Я більше не буду тією, що плаче і просить,

Пробач, але ігри набридли мені.

Я хочу кохати і знати, що також кохана…

Не хочу самотньо стрічати ранкову зорю…

Ти зараз у серці моєму самоомана,

І хоч як не боляче, я її переживу.

Тобі я завжди говорила, що зможу, бо сильна,

Чекати допоки бажання здійсниться в життя.

Проте, вже не можу чекати, я ж не божевільна,

Я знати повинна, що в цього буде майбуття.

Я знаю, що досі її одну ти кохаєш,

Що досі плекаєш надію її повернуть.

Про мої надії ти знати нажаль не бажаєш,

А змусити я не зумію тебе зазирнуть.

Бувай, моє щастя, можливо, колись зрозумієш,

Можливо колись, ти сам до мене прийдеш.

Я буду чекати, коли ти нарешті зумієш

Зізнатися хто я для тебе все ж…»