***

Кажуть, свято Різдва існує тільки для дітей. Поки ти малий, ти віриш у Санта Клауса, Морозка, словацького Єжишко та інших чарівних істот, які готові ощасливити тебе своїм подарунком. Згодом магія свята тьмяніє перед першими життєвими проблемами: списаними домашками, заваленими контрольними, прищавим чолом і ніяковістю перед дівчиною, яка подобалася приблизно класу так з п’ятого. Загалом, на різдвяне диво часу зовсім не залишається. І потім у вже добряче дорослому віці ми з тремтячим серцем згадуємо те хвилювання дитячої віри в дива.

Але історія, звісно, не про зникле передчуття Різдва, а про старанного хлопчика Андрія, який страждав над граматикою словацької мови. Варто зазначити, самі словаки страждали від цих правил не менше, але вони хоча б цю мову розуміли.

Андрій же жив у Прьевідзі лише два роки. І друзів у нього зовсім не було, що вже говорити про дівчину! Прищі замучили, контрольні не пишуться — одним словом, життя середньостатистичного підлітка зовсім не вдалося.

Він знову сумно видихнув, впустивши голову на ліву руку.

«Академія», — думав хлопчик. Таке просте слово, але ж писатися могло взагалі як завгодно. Й АкадІмія, й академіА, а то й зовсім — Окадемія. Його ім’я, як виявилося, теж писали через О, що самого Андрія, безсумнівно, дратувало.

— Мені гаплик, — вголос поскулив хлопчик, відкинув ручку вбік і закрив голову руками.

Увесь рік Андрій старався над оцінками і стосунками з однокласниками, але успіху було мало. Від відчаю він був готовий розплакатися, як шестикласник (а він уже три місяці навчався в сьомому!), коли до нього на парту, наче з повітря, приземлився паперовий вальок.

Здивовано насупившись, хлопчик підняв голову й озирнувся: усі однокласники продовжували сидіти за партами і старанно писати, не звертаючи на нього уваги. І все ж на його столі лежала маленький білий вальок, який точно потрапив сюди не випадково. Андрій розкрив листочок і ледь не закричав від щастя.

«Akadémia», — було виведено ідеальним рівним почерком, автора якого він хоч і не знав, але був безмежно йому вдячний. Або їй.

На зворотному боці записки було написано ще кілька складних слів, що дало змогу хлопчикові закінчити диктант вчасно і з досить упевненим почуттям: сьогодні з п’ятіркою він не піде додому.*

На перерві він намагався дізнатися в однокласників, хто ж став його рятувальним кругом, але марно — усі розводили руками. Дива та й годі!

Андрій знизав плечима й повернувся до своєї парти, щоб зібрати речі. Книги насилу вміщалися в чорний рюкзак. Коли хлопчик смикнув змійку із жовто-синім брелочком, вона задзвеніла, розійшовшись рівно по середині рюкзака.

— Бісова штука, — вилаявся на неї Андрій і потягнувся по телефон — подзвонити мамі.

— Що ж тобі не щастить так, — раптом розсміявся хтось поруч.

Хлопчик відірвався від телефону й побачив Петьку. У сенсі, не замурзаного однокласника з надто товстими окулярами для його перенісся, а чарівну дівчинку з довгою світлою косою і червоною стрічкою на кінчику, на ім'я Пе́тра.

Вона дивилася на нього й усміхалася, від чого її блакитні очі горіли зовсім іншими барвами. Андрій навіть почервонів.

— Забагато книги, — буркнув він.

— Книжок, — поправила однокласника Петра, — забагато книжок. Ось, тримай, — вона простягнула йому шпильку, — не бозна-що, звісно, але до дому зможеш дійти.

— Дякую, — здається, Андрій почервонів ще густіше, вихопив шпильку й бадьоро встромив її в змійку.

Але зимова удача знову посміялася над ним — коли він намагався вивудити голку шпильки назовні, то вколовся. З пальця одразу пішла кров, але хлопчик стоїчно промовчав і сунув палець до рота.

Петра розреготалася.

— Тобі не можна одному додому йти, — витираючи сльози біля очей сказала вона, — тобі точно кішка дорогу перебігла!

— За сьогодні їх було не менше десяти, — Андрій не зміг стримати усмішку від заразливого сміху дівчинки. — А ти далеко живеш?

— На Довгій, а ти?

— На Виноградницькій.

Що означало, що їм хоч і не ідеально по дорозі, але все ж таки хлопчик міг провести таку милу й добру дівчину до дому. А потім уже якось дотягнути свій рюкзак до себе.

— Підемо разом? — запропонувала Петра, й Андрій кивнув, ніяково ховаючи погляд.

Хто б подумав, що в один день він добре напише словацький диктант і проведе вродливу дівчинку до дому?

«Якщо до вечора пройдуть прищі на лобі, то точно куплю лотерейний квиток», — вирішив про себе Андрій, виходячи із сірих дверей школи. Ні він, ні Петра нічого не говорили. Дівчинка усміхалася і періодично махала знайомим, не відстаючи від Андрія ні на крок. Він же просто не знав, із чого почати розмову.

— Завтра матема… — почав було Андрій, коли Петра дзвінким голосом перебила всі його наміри.

— Дивись!

________________________________________________________

*У Словаччині 5 — найнижча оцінка, а 1 — найвища. Тому ніхто не хоче отримувати п’ятірки, але всі мріють про єднотки.