Фінал !

Дівчина сиділа навпроти Антона й уважно слухала його.

— Азраїно, містики взагалі не існує.

Він увімкнув запис — і в кімнаті пролунала музика та голос:
«Вимкни… вимкни…»

— Що це? Це жарт? — розгублено запитала вона.

— Ні, Азраїно. Послухайте мелодію ще раз. Вам вона нічого не нагадує?

Дівчина вслухалася. І раптом ця пісня справді здалася їй знайомою… але згадати вона не могла.

Тоді Антон запитав:

— Скажіть, у вас є улюблена пісня?

Оживившись, дівчина відповіла:

— Так, це моя улюблена група… «Чикаго»!

І раптом її ніби облило крижаною водою. Це була саме та пісня.

— Це ж вона… але як? І чий це голос?..

— Це голос вашого чоловіка.

— Що? — Азраїна завмерла. У грудях усе стиснулося.

Вона згадала, як колись увімкнула цю пісню, коли вони їхали в машині, і чоловік постійно просив її вимкнути.

— Але як це можливо?!

— Саме так — можливо. Він багато чого вам забороняв і звинувачував вас у будь-чому без причини…

— Так… це правда…

— Але чому тоді я чула бабусю і сварки батьків Аріани? Що це все означає?!

Антон подивився на неї серйозно:

— Це все — ваша і їхня провина. Ви постійно звинувачуєте себе за те, що не змогли врятувати бабусю, коли вона була при смерті. За те, що не дали відсіч чоловіку-тирану. А Аріана звинувачувала себе за те, що не змогла врятувати матір…

Він зробив паузу.

— Але минуле не повернути. Вам потрібно пробачити себе. За те, що не могли бути ідеальною. За те, що не завжди могли бути поруч. За те, що жили, як могли.

Він тихо додав:

— Якщо я не пробачив би собі смерть дружини й доньки — я б тут не сидів. Провина — це найсильніша отрута. Вона здатна з’їсти людину зсередини.

Антон затягнувся сигаретою й продовжив, дивлячись у вікно:

— У вашому будинку є умови для інфразвуку. Він може викликати панічні атаки, відчуття присутності та навіть галюцинації. Ви розумієте?

Дівчина дивилася на нього, не відводячи погляду, і раптом тихо запитала:

— Але як же кладовище… і касети?..

Антон втомлено посміхнувся. Потім показав їй запис.

На відео був якийсь фільм: той самий будинок, знайомі декорації, безліч магнітофонів і перфокарт. Далі — кадри підвалу, який нагадував кладовище.

Дівчина закрила обличчя руками:

— Господи… ні…

Антон підійшов ближче, сів поруч і обережно обійняв її.

— Азраїно… у мене до вас прохання. Поїхали зі мною. Ви станете мені у пригоді в моїй справі.

Вони довго мовчали.

Наступного дня вони залишили це місце.

Зупинившись біля кладовища, дівчина довго стояла й плакала, поклавши квіти на могилу бабусі.

А потім чорний джип рушив далі — розпеченою дорогою під вечірнім сонцем, яке ніби проводжало їх у нове життя.