Глава 7

Антон довгим поглядом подивився на Азраїну, а потім вийшов, залишивши її саму.

Гроза вирувала всю ніч. Азраїна сиділа на ліжку, закутавшись у ковдру, очікуючи, мабуть, кінця, як їй тоді здавалося.

Дощ, мов привид, стукав мокрими пальцями у зачинені вікна. У кімнаті стояла задуха. У грудях дівчини оселився страх, а горло стискала тривога.

Раптом почувся тихий писк.

Прилади Антона почали працювати.

Дівчина ще сильніше втиснулася в ковдру.

І знову почулося, ніби хтось вставив касету в магнітофон.

Роздався шум порожньої радіостанції, змішаний із громом.

Голос.

Нелюдський голос. Страшний, протяжний, липкий.

— Навищиии… Навищиии…

Лише це й змогла розчути дівчина.

Раптом різко задзвонив телефон.

Вона здригнулася й підняла слухавку.

— Алло… Азраїно… я… я…

І раптом із трубки прорвався спотворений старими звукозаписами крик крізь перешкоди.

Дівчина в жаху відкинула телефон.

Шуми. Прокльони. Білий шум. Тріск.

Усе це тривало до самого ранку.

Перші промені сонця пробивалися крізь ранкове похмуре небо, створюючи дивний контраст: одна половина освітлювалася тьмяним світлом, а іншу накривала чорна хмара, що повільно відступала.

Азраїна розплющила очі.

Усе стихло.

Ні дощу. Ні голосів.

Вона повільно підвелася з ліжка…

І озирнулася.

Приладів теж не було.

Замість них лежала записка:

«Ти молодець. Я вивчу записи й викличу тебе до себе».

Підпис: Антон.

Дівчина важко видихнула й, трохи заспокоївшись, пішла заварювати ранкову каву.

Дні летіли непомітно.

Азраїну охоплювала тривога, бо вона ніяк не могла зрозуміти, коли Антон знову вийде на зв’язок. Щось дивне відбувалося, але цей незвичайний молодий чоловік не виходив у неї з голови.

Адріан і Оріана, зібравши речі, раптово поїхали — принаймні так сказала сусідка.

Чи викликав їх Антон?
Чи це було їхнє власне рішення?

Чи, можливо, всі ці події були лише сном або вигадкою самої Азраїни?

Вона вже й сама не розуміла, де закінчується реальність і починається уява.

Але був і плюс.

Звуки припинилися.

Тиша нарешті запанувала у будинку.

Та де ж Антон?

У невеликій двокімнатній квартирі, в кімнаті з маленьким вікном, затіненим старими шторами з темно-червоного оксамиту, за дубовим столом, заставленим різною апаратурою, сидів Антон, повільно курячи сигару.

Він прослухав десятки, сотні записів. І здавалося, що навіть якби він зараз зняв навушники, ці звуки ще довго луною віддавалися б у його свідомості.

Його особливо зацікавив той самий голос.

— Навищиии… навищиии…

Антон нахилився ближче до моніторів і почав обережно працювати з аудіодоріжкою у програмі, де зазвичай розбирав записи до найменших деталей.

Спочатку почувалося лише:

— Навищи… ваішііі…

Він трохи підчистив частоти, прибрав шум.

Звук став чіткішим.

— Ваилючиіі…

Музика теж почала проступати крізь хаос.

Антон додав ще кілька фільтрів, вирівняв спектр — і раптом почув уже цілком чіткий чоловічий голос:

— Вимкни… вимкни…

Антон широко розплющив очі.

А потім лише спокійно кивнув, ніби все остаточно стало на свої місця.

Він продовжив обробляти інші записи: переставляв фрагменти, прибирав шуми, складав із хаосу зрозумілу структуру.

І те, що він чув, його зовсім не здивувало.

Антон затягнувся сигарою, повільно похитав головою й тихо промовив:

— Так… саме так і має бути. Жодної містики.

На його обличчі з’явилася ледь помітна усмішка.

Він ще раз зібрав усі записи докупи, об’єднав їх в одну доріжку, прослухав фінальний варіант і, не вагаючись, набрав номер Азраїни.