Глава 5

З того дня, як у підвалі виявили ціле кладовище, будинок ніби затамував подих.

Кілька днів стояла мертва тиша.

Настільки густа, що навіть діти у дворі перестали кричати, а мешканці розмовляли пошепки, ніби боялися, що стіни їх почують.

Дехто не витримав — зібрав речі й виїхав, покинувши квартири.

Відтоді будинок у окрузі називали лише так: проклятий.

Але тиша виявилася лише перепочинком.

За кілька днів усе почалося знову.

Спочатку — ледь чутний скрегіт у вентиляції.

Потім — глухий стукіт із порожніх квартир.

А вночі по всьому будинку розносилися дивні звуки: шипіння старих касет, перемотування плівки, уривки покручених слів, ніби хтось намагався говорити крізь зіпсований магнітофон.

Шум став таким сильним, що сусіди з найближчих будинків викликали поліцію.

Вони приїхали, піднялися на верхній поверх — і через десять хвилин мовчки покинули будівлю.

Наступного дня мешканці запросили священника.

Він окропив стіни святою водою, прочитав молитви — і того ж вечора у під’їзді почувся незрозумілий голос, ніби записаний задом наперед і сповільнений у кілька разів.

Після нього були екстрасенси, медіуми, навіть якісь дослідники паранормального.

Результат завжди був один: два-три дні тиші… а потім усе поверталося.

Гучніше. Ближче. Лютіше.

Коли надія зникла, один зі старих сказав:

— Не відповідайте будинку. І не слухайте його занадто довго.

І відтоді мешканці вирішили робити вигляд, ніби нічого не відбувається.

Але будинок, схоже, саме цього й чекав.

Настало літо.

Вечорами Азраїна сиділа на лавці біля будинку разом з Оріаною та Адріаном.

Тепле повітря, запах пилу й розпеченого асфальту — і все той самий будинок за спиною.

Ігнорування справді допомогло.

Шуми нікуди не зникли.

Будинок усе так само записував, шепотів, прокручував свої дивні плівки…

але став тихішим.

Іноді вночі навіть вдавалося заснути.

Історія про “проклятий будинок” розлетілася дуже швидко.

Спочатку прийшли блогери.

Потім — журналісти.

Потім — просто цікаві.

Вони стояли біля під’їзду, знімали вікна, ловили звуки на мікрофони, сміялися…

доки в динаміках не починав тріщати чужий голос.

Хтось примудрився викупити одну з касет.

Потім ще одну.

Дуже скоро мешканці зрозуміли:

на цьому можна заробити.

Касети, плівки, навіть старі платівки, які з’являлися ніби з нізвідки,

продавалися як сувеніри.

Будинок став визначною пам’яткою.

Натовпи людей, спалахи камер, сміх, розмови —

усе це заглушило головне.

Ніхто не помітив,

коли саме це почалося.

І ніхто не зрозумів,

що за всім цим  давно спостерігають.