Глава 4

Наступної ночі все повторилося знову. Білий шум, перешкоди і голоси — то мами Оріани, то бабусі. Слова викривлялися, змішувалися, звучали як якісь закляття на давніх мовах.

Азраїна вже не могла цього витримувати.

Раптом у ніс ударив такий запах, що вона не те що дихати — навіть бачити не могла: очі одразу почали сльозитися.

У двері подзвонили.

Відчинивши, вона побачила Оріану і ще кількох сусідів. Вони прикривали обличчя ганчірками, щоб не відчувати смороду. Азраїна теж схопила тканину і, закривши ніс і рот, разом із ними спустилася на вулицю.

Біля виходу вони зіткнулися з Адріаном, який здивовано дивився на них.

— Ого, це якийсь новий ритуал, про який я не знаю, Оріано?

Але жінка не відповіла. Вона просто схопила його за руку і вивела надвір.

Коли все пояснили, стало ясно: не тільки вони чули ці звуки. Увесь будинок чув голоси своїх родичів, прокляття, чужі фрази.

І цей запах…

Запах розкладу, ніби всі найогидніші запахи світу оселилися в їхніх квартирах.

Поступово на вулицю виходили все нові й нові мешканці. Ніхто не міг цього витримати. А звук тим часом заповнював простір — голоси змішувалися з незрозумілою мовою, і здавалося, ніби в кожній квартирі одночасно увімкнули старі магнітофони.

Увесь будинок стояв на вулиці. Добре, що було літо.

Вони простояли так до самого світанку.

І раптом хтось помітив тріщину в стіні.

З неї щось стирчало.

Азраїна підійшла ближче — це була магнітна стрічка з касети.

А потім…

Зі стін почали проступати силуети касет, магнітофонів і перфокарт.

Оріана глянула у вікно підвалу — звідти лилося яскраве світло.

Хоча світло там було лише в одному місці.

Вона зазирнула всередину.

Бетонна підлога тріскалася, і крізь тріщини проступала земля.

Із землі щось стирчало — чи то метал, чи камінь.

Вона покликала інших.

 усі це побачили.

І вирішили спуститися вниз.

У підвалі вони завмерли.

Стіни й стеля були вкриті написами старими мовами, якими давно ніхто не говорив.

Один хлопець, який знав давні мови, зміг прочитати частину напису.

І коли він це зробив — у всіх волосся стало дибки.

Там було написано:

«Тут спочиває…» і далі ім’я та дата смерті.

Написи були частково стерті, але стало зрозуміло:

це не просто стіни.

Це надгробні плити.

Азраїна підійшла до місця, де була земля, і запропонувала відкопати те, що стирчало.

Хтось приніс лопати.

Адріан і ще один чоловік почали копати.

Те, що вони викопали, шокувало всіх ще більше.

Хтось почав молитися. Хтось уже хотів бігти до церкви.

Це була частина склепу.

І тоді стало ясно:

будинок збудований на старому кладовищі.

— А чого ви хотіли? — сказав хтось. — Ми живемо на кістках. А стіни… це вирвані могильні плити.

Раптом уперед вийшов літній чоловік.

— Я пам’ятаю це… Я тоді був дитиною. Мій батько будував цей будинок.

І він розповів, як руйнували кладовище після війни.

Матеріалів не вистачало.

Потрібно було швидко зводити житло.

Тому старі склепи просто розібрали.

Кладовище було величезне.

І склепів — теж  багато.                        
Коли всі розійшлися по домівках, біля кожних дверей лежали касети й диктофони, ніби дім давав зрозуміти: я все чую і записую...