Глава 3

Зайшовши до квартири, Азраїна помітила, що навколо стоїть неприродна тиша. Вікно було відчинене, але навіть співу птахів не було чути — лише глуха, майже мертва тиша. Дівчина розгублено простояла кілька хвилин. Потім, глянувши на папірець у своїх руках, швидко переодяглася, сіла за комп’ютер і почала шукати інформацію.

Через годину вона знайшла дещо дивне: це була не просто папірка, а перфокарта. Але звідки вона взялася? Такими вже давно ніхто не користується. Азраїну наче струмом пронизало: невже всі ці звуки… йшли від неї? Від цієї перфокарти?

Вона прислухалася. Ні звуку. Ні скрипу. Нічого. Лише тиша… і порожнеча. Їй стало не по собі — з таким вона стикалася вперше.

Згадавши, що тут був брат, вона написала йому, думаючи, що це його жарт. Але він відповів, що жодної папірки не бачив, коли відчиняв двері.

Коли дівчина вже збиралася лягати спати, у двері подзвонили. Відчинивши, вона побачила на порозі молоду жінку.

— Добрий вечір… вибачте, що турбую. Можливо, ви знаєте, що робити із запахом із підвалу? Я живу на першому поверсі, і дихати просто неможливо… Мене звати Аманда. Я лише три дні як переїхала. І цей запах… кажуть, він у всіх квартирах першого поверху. У вас його немає?

— Ні, наче ні… Може, труби? Треба викликати спеціалістів…

— Уже викликали… сказали, що все в порядку, — з відчаєм відповіла Аманда.

Поговоривши ще трохи, вони розійшлися. Повернувшись у кімнату, Азраїна лише сильніше замислилася:

— Що тут, чорт забирай, відбувається?..

З цими думками вона лягла спати.

Посеред ночі її розбудив звук — ніби хтось намагався налаштувати радіо. Спершу були лише перешкоди, писк, а потім… голос. Старий, ніби записаний на плівку. Слова спочатку губилися, але крізь шум раптом чітко пролунало:

«Ні… ні, я сказала…»

Азраїна подумала, що це хтось увімкнув старий магнітофон. Але чому о 00:34? Вона заплющила очі.

І раптом — крик просто у вухо:

«Ти дістав! Ти п’єш щодня, щодня! Подивись на себе! Що мені зробити, що?! Іди геть!»

Останні слова були такими гучними, що дівчина підскочила з ліжка. Серце калатало. Перешкоди ставали гучнішими, голос — чіткішим.

— Це… це сусіди… — прошепотіла вона, намагаючись себе заспокоїти.

Наступної ночі вона вирішила записати звук. Коли перешкоди посилилися, вона ввімкнула диктофон.

«Досить… прибери пляшку… ти хочеш, щоб я померла?..»

Потім:

«Повітря… рідний… я задихаюся…»

Азраїна більше не витримала.

— Це вже занадто…

Вона швидко одяглася й піднялася нагору.

Двері відчинила сонна Оріана.

— Вибачте… у вас усе добре? Вам не потрібна допомога?..

— Перепрошую? Яка допомога?

— Я чула, як ви сварилися…

— З ким? 

— З чоловіком…

Оріана завмерла.

— Мій чоловік у відрядженні.

Азраїна увімкнула запис.

Жінка різко закрила обличчя руками й заплакала.

— Це… голос моєї мами…

Вона розповіла, як під час сварки з батьком її мати задихнулася через астму. І ніхто не зміг їй допомогти.

Вони мовчали. Лише холодильник гудів, і вода крапала з крана.

Потім Оріана тихо сказала:

— Ми теж це чуємо… вже кілька днів…

І раптом — знову. Перешкоди. Обидві завмерли.

Крізь білий шум прорізався голос:

«Чекаєш… чекаєш моєї смерті, щоб забрати квартиру… знаю… даєш мені ліки…»

Далі слова зникли у дивних, чужих звуках… майже як заклинання.

І раптом — тиша.

Азраина ледве чутно прошепотіла:

— Бабуся…

Це був її голос. Але водночас — не її.

Вона підвела погляд на Оріану.

— Це не просто звуки… — тихо сказала вона. — Цей дім… він щось пам’ятає. І він це відтворює.

Вони просиділи на кухні до самого ранку. І лише коли перші промені світла обережно торкнулися стін, тиша в квартирі стала іншою — вже не мертвою, а вичікувальною.

Наче дім ще не сказав свого останнього слова.