Лялька в червоній сукні

2024 рік

Існувало всього два періоди, коли Аня думала про подарунки без жаху за власний гаманець: її День Народження і Новий Рік. Обидва свята звичайно вимагали чималих витрат та підготовки. Але в день народження подобалось купувати собі різні дрібнички, бронювати гарний зал в ресторані та підбирати меню, робити з себе красуню й не хвилюватись за чек в салоні. А в Новий Рік чи то магічна атмосфера так діяла, чи то просто на серці теплішало від складання списків подарунків та згодом їх пакування під улюблені різдвяні пісні. 

За кілька днів до свята Аня з чоловіком завжди приїздили до батьків. Допомагали прикрасити дім, приготувати страви на стіл. Та й просто разом провести приємно час. Цей рік не став виключенням. 

Щойно ключ дзвякнув в замку, а двері з тихим скрипом відчинились на дівчину з порогу налетіла Олена, її мама. 

 — Анюточко! — новісінька швабра вислизнула з рук. — Іди-но обійму. — вона з докором захитала головою. — Що ж ти не сказала, тато встрів би?

Дівчина посміхнулась, відповідаючи на обійми. 

— Вирішила ось так, сюрпризом. 

Вона покрутила головою, оглядаючись навкруги. В домі вже кипіло прибирання. На краєчку столу, що виднівся з вітальні вже нагромаджувались статуетки та рамки з фотографіями. На кріслі влігся святковий кришталь з шести келихів для вина та чотирьох для шампанського — два побились на якомусь зі свят. Як то кажуть на щастя. З кухні лунав Френк Сінатра, а з другого поверху доносилась лайка тата. Вочевидь, мама змусила його поратись з люстрою. Кіт Мурчик, певно забіг безбач. Точніше на холодильник, аби сховатись від злющого пилососа, підступного віника, та мерзенної мокрої швабри. 

Аня гукнула. 

— Та, привіт!

У відповідь почула. 

— «Привіт» люстру не відітре! Давай сюди, доцю. Бо цю люстру припадошну, їй-богу, розіб’ю. 

Олена обурливо пробурчала. 

— Кожного року одне й те саме! — крикнула: — Ти геть сором втратив, дитина не поїла, не перевдяглась. А тобі вже аби комусь ту нещасну люстру спихнути.

Дівчина відмахнулась. 

— Ма, ти не переживай. Я вдома перехопила. Краще приберемо. Потім поїмо. 

Аня перевдяглась й побігла на другий поверх до батька. Скляні пелюсточки остогидлої люстри вже менше ніж за годину виблискували й переливались м’яким золотавим світлом. Після тато взяв на себе суто чоловічу частину роботи: десь полагодити, цвях забити, картину підрівняти, плінтус прикрутити. Однак, від ганчірки та віника В’ячеслава навіть полагоджені контакти світильників в дзеркалі не врятували. 

Дівчина з мамою швидко витерли пил з меблів та книжкових поличок. Перемили кришталь — на один келих для вина стало менше. Як то кажуть: на щастя. З дзеркал пропали точкові плямки, паркет виблискував. 

О четвертій нарешті зібрались на кухні. Олена нарізала тоненькі канапки. Аня приготувала салат та заварила запашний чай. Колись Аня з її чоловіком, Женею привезли його з різдвяної поїздки в Чехію.

Цьогоріч Аня і Женя нікуди не їздили. Дуже швидко після повномасштабного вторгнення чоловікам заборонили виїжджати. Але перший рік не дуже й хотілося. Лишень ближче до середини 2023 усі потроху прийшли до тями. Тепер і відволікали себе думками про свято. Жити намагались — негоду від себе так гнали. 

Накрили на стіл, розсілись. 

— А Женічка де? — все допитувалась мама. 

Дівчина усміхаючись цокнула язиком. 

— Ох, та на зйомку його висмикнули в іншому кінці міста. Магазинчик крафтових новорічних іграшок. Ближче до сьомої під’їде. 

В’ячеслав задрав підборіддя та піддів доньку. 

— Значить без нього ялинку прикрасимо. 

Аня скинулась. 

— Та що така нетерплячка? Не можна почекати?

Чоловік підступно захихотів. 

— Так! А ти шо думала?

Олена поспішила розняти суперечку батька і доньки.

— Ох! Знов за рибу гроші! Заспокойтесь! Всі разом будемо прикрашати!

Аня і В’ячеслав хитро переглянулись й жартома одночасно відкрили рота, наче готувались продовжити суперечку. Жінка пригрозила їм лопаткою для млинців.

— Так!

Обидвоє миттєво заспокоїлись та рівненько витягнулись на стільцях. Олена задоволено посміхнулась. 

— Ось тепер молодці. — жінка роздала вказівки. — Як доїмо підемо на горище. Ти, Славо дістаєш і збираєш ялинку. А ми з тобою розберемо коробки та дістанемо прикраси. 

Чоловік кивнув. 

— Але спочатку приберемо тут. 

— Пра-а-авильно! — жваво захитала головою жінка. — А то що ми з Анюткою дарма все полірували.

Кухню завжди прибирали найдовше. Мармурові стільниці, дерев’яний стіл та інше кухонне начиння забруднювалось швидше, ніж відмивалось. Пройшло немало часу перш ніж вони потрапили на горище. 

Воно знаходилося на другому поверсі. За дверми в стіні. Відкривались вони важко без сторонньої допомоги. А в дитинстві дівчини ховались за старим килимом. Від того Аня будучи малою вважала їх чарівними. Клацнув перемикач.