Ніч вкрила зоряним покривалом небо. Місяць світив яскравою лампочкою. Прохолода невагомими дотиками заспокоювала розпечене тіло після денної спеки. Легкий вітерець змішався з пахощами трав та наповнював легені оксамитовим ароматом. Відпускав душу у вільний політ. Серце нарешті не заходилось в шаленому ритмі, воно рівно й спокійно билось.
Десь внизу крихітними вогниками розсипалось прибережне містечко. Ресторани, готелі, комплекси зменшились до непростимо маленьких розмірів. Тепер здавались лише кольоровими цятками, котрі мерехтіли. Вдалечині шумів океан. Евеліна ясно чула його хвилі. Їхній шепіт переплітався разом із музикою. Вона глухим відлунням доносилась з пляжних барів та дискотек. Вітер підхоплював перші біти, а потім розчиняв мелодію, видираючи з неї всі давучкі ритми.
Евеліна відкинулась на м’яке трав’яне покривало. Прикрила очі. Травинки торкнулись її обличчя, тіла. Внизу багато людей. Внизу відрив. Стерлись будь-які кордони. Внизу музика скажено вимогливо залазила під шкіру, добиралась до вен й текла ними, не лишаючи жодного виходу — тільки піддатись. Запалюватись щоразу й охолоти лише під ранок.
А тут на пагорбі було дещо більше. На пагорбі була тиша. На пагорбі була свобода…
4.08.2024.