Історія всередині

Колись давно, далеко-далеко існувала Чарівна Країна. Було в ній невеличке містечко, оточене горами зі сніговими шапками й лісами з пахучими квітами та деревами. Все чудернацьке в цій країні заворожувало око мандрівника: ріки й озера мали різні кольори, мости скидались на справжнісінькі веселки, а гори були м’якими й пологими. Сніг на них лежав завжди, проте ніколи не колов тіло крижаними голками й не опікав руки злим холодом. 

Народ в містечку жив добрий, дружній й роботящий. Зранку дорослі йшли працювати: збирали ягоди й фрукти в садах, годували тварин на фермах, оглядали ліс. А от діти бавились — бігали дружньою юрбою, запускали повітряних зміїв та малювали в білих альбомах олівцями. 

Та найбільше діти любили бувати у двох місцях: грати у Чудесному Лісі з кроликами та лисичками або ходити на окраїну до Казкаря. 

У світлому будинку сивого доброзичливого дідуся пахло ласощами різного виду — під кожен сезон нове. Влітку балував він дітей фруктовими сирниками й пісочним печивом з ягодами. Восени частував ароматними булочками з корицею та запашним чаєм. Взимку готував зігріваючий гарячий шоколад та імбирні пряники. А навесні випікав усіляке зі здоби. Наївшись, діти розташовувались на підлозі навколо крісла-качалки та слухали казки, котрі приходили до Казкаря щоденно. 

Кожен з малечі мріяв потрапити до нього в учні. Адже Казкарів в Чарівній Країні поважали. Вони знали кожен закуток, могли говорити з невідомими створіннями, нерідко бували на прийомах й балах у самих Короля з Королевою. 

Малеча особливо любила розповіді про королівський палац. Й після них щоразу просили Казкаря взяти когось до себе в учні. 

Довго вагався Казкар та в один з днів, коли золотаве сонце опускалось за горизонт, нарешті мовив.

— Що вам сказати, діти… Аби стати Казкарем дозріти треба. Хтось бачить казки з малечку, як Казкарка з сусіднього містечка. — він заглянув у обличчя, що завмерли очікуючи продовження. — Мені ж довелося довго шлях до казок шукати. 

Дітвора стала сипати питаннями один поперед одного.

— А як його знайти? — піднявся рослий рябий хлопчик.

Дівчинка з великими синіми очима й ластовинням поцікавилась.

— Чи є особливе місце?

— Є! — відповів казкар. — І йти туди треба уночі. — він подивився на дерев’яний календар, квадратик з цифрою світився блакитно-золотим. — Як раз сьогодні хороша ніч для перевірки… — тонкі губи зігнулись у заговірницькій посмішці. —  Ось кого сьогодні відпустять зі мною батьки, того й перевірю. 

Діти розчаровано зітхнули, бо знали — мало кого батьки відпустять. Зібрались й побрели по домах. Всі були трохи засмучені. Всі, окрім однієї дівчинки з великими синіми очима й тугою рудою косичкою. 

Синьоочка щодуху бігла додому, аби встигнути розповісти все батькам й спробувати вмовити відпустити її. Любила вона вигадувати історії, кожну записувала на сторінках альбому й малювала картинки до неї. Часто показувала їх Казкарю. 

Довго дівчинці довелося вмовляти. Більше батька. Боявся Дроворуб за єдину дитину. Однак, донька настільки рідко про щось просила, що повагавшись, він все ж погодився. 

Як перші зірочки запалились на небі відвів її до Казкаря. Коли дідусь почув, як стукають у двері — здивувався. Невже хтось з батьків наважився відпустити дитину. На мить стало неспокійно, що дитя може розчаруватись, якщо казка не прийде. Однак, коли побачив у дверях Синьоочку за руку з Дроворубом, подумки зрадів. Давно він припускав, що дівчинка казки бачить. Тепер випала нагода йому й перевірити дитину. 

Схвильований Дроворуб зробив крок у перед й мовив. 

— Довіряю тобі дитину свою. Вона любить в мене казки вигадувати, книжки читає, сама намагається вчитись. То най спробує. — і наказав. — Тільки поверни її додому цілу-цілісіньку.

— Не бійся, Дроворубе. — запевнив його Казкар. — Дитину цілою скоро поверну. Правильно зробив, що відпустив. 

Взяв Синьоочку за руку та повів через ліс. Ніколи ще дівчинка не бувала в Чудесному Лісі вночі. Він, здавалося, став ще гарніший ніж удень. Під ногами тягнулась бірюзова трава. Розпустились дивні квіти: вони виблискували й переливались з рожевого до червоного. Над ними літали нічні метелики з синіми крильцями, що мали мереживний візерунок. 

  Нарешті вони дійшли до порослого мохом входу в печеру. 

 — Дивись, Синьоочко, — звернувся Казкар, до дівчинки. — Йди по доріжці й не звертай. Казки самі до тебе прийдуть.

Дівчинка непомітно хитнула головою й нерішучим кроком рушила в середину печери. 

Шум вітерця лишився ззовні. В печері роздавалась глуха луна від крапель та кроків. Йшла Синьоочка повільно. Уважно вдивлялась в темряву, шукаючи ті казки. Вони не приходили. Дівчинка вже й засмутилась та захотіла повертати назад. Однак згадала, що Казкар казав.

— Казка приходить до того, у кого історія всередині. Варто не шукати, а дозволити їй самій завітати до тебе. 

Вона зупинилась на мить. Заплющила оченята й видихнула. Вже вільною від зайвих хвилювань продовжила дорогу. 

Раз. Спалахнуло світло. Вуста дівчинки розтягнулись в щасливій посмішці. Кругленьке обличчя з ластовинням витягнулось від захвату. Вона прискорила крок.