Страдча

Двигун натужно загудів. Затім тьохнув, булькнув й геть заглохнув. Чоловік легко вдарив по керму. 

 — Йосип драний! — він повернув голову назад й гукнув. — Все, шановне панство! Приїхали. 

З позашляховика кольору хакі вилізло ще двоє: дівчина й хлопець. Обидва стали коло водія й з сумними поглядами уперли руки в боки. На фоні вцілілого лісного масиву на Харківщині бідолашний покоцаний автомобіль виглядав навіть не так пристойно, як би хай то буде машина непутящого самогубці, котрий заїхав в ліс в’язати собі шибеник подалі від очей людських. 

Не бажаючи вірити, що через випробування триклятих рашистів авто перетворилась на металобрухт, хлопець підняв пом’ятий капот. Цупко пробігся очима. Здивовано насупив світлі брови. 

— Та норм все наче, Професоре… — він постукав по машині, звертаючись до неї: — Міцик, ти шо? Тебе на пенсію я не відпускав. 

Професор, дужий командир під п’ятдесят років, підійшов до хлопчини та поклав міцну руку на плече. 

— Відпускав ти його, Пшенице, чи ні, а дозволу твого  вирішили не питати…

Дівчина теж звернулась до хлопця:

— Пшенице, взагалі нічого не вдієш?

Юнак обурливо сіпнувся:

— Та, шо я тобі тут владнаю, Руто? — він вказав обома руками на автомобіль: — Коли воно цілісіньке і проблеми я не бачу.

Професор поскрипів нігтями по щетині.

— Чуєш, хлопче, може тре ще разок глянути? Ти в нас тямущий по машинах. Й не таке розбирав…

Юнак ще раз заліз під капот, потім під машину. Перевірив електроніку. Та через деякий час, піднімаючись, задумливо проговорив: 

— Чого Міцик не фуричить, я й гадки не маю… 

Невідомо на що сподіваючись, Рута обійшла машину по колу. Теж обдивилась її. На чолі проступила мімічна зморшка. З дронами дівчина справлялась добре. Хоча й ніколи не думала, що її, дипломовану фольклористку, життя пов’яже з військовою технікою. Вона закінчила магістратуру з відзнакою в Харківській Державній Академії Культури. Пройшла аспірантуру. Збиралась дисертацію писати. 

І на тобі… Двадцять четверте лютого змінило кожного. Окрім одного. Що тоді писала всі курсові й дипломні під керівництвом Професора. Що зараз разом з ним освоювала дрони й вчилась виживати в умовах фронту. 

Рута не побачила нічого нового, окрім подряпин та вм’ятин. Сказала ледь вище шепоту:

— І який дідько його гальмує?

Професор почув її буркотіння. 

— Дідько під назвою «фронт»… Ви ж знаєте, як техніка тут летить.

Юнак підтримав чоловіка:

— Та то кабзда! Летить, як фанера над Парижем. — він сердито пробурчав. — Краще б  окупантські ракети так ламались, чесне слово!

Професор і Рута переглянулись. 

— Що робитимемо? — запитала дівчина: — Буквально ще трохи й позиції наших. 

— Слушність говориш. — в такт її словам й власним думкам закивав чоловік. — Стояти й чекати на іншу машину сенсу немає. Тим паче коли свій автомеханік є…

— То? — запитали одночасно Пшениця й Рута.

Професор втомлено відповів: 

— Значить через ліс перейдемо. — він скомандував Пшениці: — Діставай мапи. Там наші мали скинути безпечні шляхи. 

Пшениця на хвилину сховався в салоні й виліз звідти зі старим смартфоном в броньованому чохлі. Самовпевнено підняв підборіддя. 

— Не дарма Коляна зарядив. 

Почувши чергове ім’я для техніки, Професор і Рута за малим не стримали регіт. 

— Діти! — похитав головою Професор й плеснув в долоні. — Беремо речі з машини й рушаймо. Нашим треба дронів та консерви передати. 

Рута підняла очі до неба — ні хмаринки. А на пекучому сонці, здавалося б, сам чорт немилосердний підкидав дров у багаття, переплутавши небесне світило з пеклом. Але неабияк радувало, що розкидисте гілля дерев могло сховати від розпеченого жовтого диска та спертого пилом повітря. 

Пшениця дістав рюкзаки та роздав. Перед тим, як вручити один Руті зрівняв по вазі. Й віддав той, що легший.

Юнаком він був хоробрим, впертим, іноді завзятим. Ніколи не демонстрував страху й слабкості, але про дівчат в роті піклувався як міг. І думав за інших більше ніж за себе. 

Рута накинула й попрохала:

— Пшенице, пов’яжи, будь ласка, вишиту хустину мені на ліву руку.

Хлопчина здивувався. Але нічого не став питати. Зробив так, як попросила дівчина.

Закрили автомобіль й наблизились до входу в ліс. Коло нього похилила своє плакуче гілля верба. Під нею побачили яму. 

Командир зщурився й сказав:

— Я іду дивитись. Що робити в екстреному випадку знаєте.

Хлопець з дівчиною синхронно кивнули. Чоловік пішов. Спочатку перевірив на наявність розтяжок чи мін. Наблизився до ями. Він знітився. Зсутулився. За давньою звичкою перехрестився. 

Спостерігаючи за ним, Рута звернулась: