Онрьо

В момент

Згадати помилку минулого.

Квітне сакура.

Весна… Спокій... Шурхіт сторінок старої книги... 

Над головою шуміло гілля нещодавно розквітлої сакури. Поміж тендітних пелюсток гуляв вітер, створюючи неповторну мелодію. Він також й без кінця перегортував пожовклі сторінки, не знаючи, де саме зупинитись. Зелена трава служила килимом. Єднання, котре скоро порушать дзвінкі постукування боккенів та бойові викрики нових учнів.

Какари Такаші в останнє подивився на книгу про духів та створінь Тадасу-но морі — вітер все ще шарудів її сторінками. Тоді поважний кіт-майстер перевів свій погляд на зграйку малих запальних котенят. Озброєні своїми дерев’яними боккенами, вони сіли, утворивши широке коло. Й готувались до навчання. Великого шляху до становлення самураями.

Майстер дивився на них з поблажливістю й посмішкою. Вітер заривався в їхню шерсть та куйовдив її. Дехто відмахувався. А дехто незадоволено шипів. Такі юні, гарячі. Ще на початку нескінченної дороги, котра поведе всіх по різних напрямках.

Він згадував себе. Який вогонь в ньому роздмухувався. Перед тим, як стати видатним самураєм, а згодом й Великим Майстром йому прийшлося немало навчитися. Незлічену кількість разів впасти й знову піднятись. Він захищав багатьох високопоставлених котів. Служив вірою й правдою. Боронив рідне Кіото довгі роки.

Тепер, як сивина торкнулася колись густого сірого хутра. Нюх і слух стали не такими гострими. А тіло поступово втрачало минулу силу й гнучкість, Какари вирішив, що прийшов час навчати нове покоління.

Як будь-який поважний кіт, він відкрив власний Рю Самурайського Мистецтва. Однак, не звичайний.  Звісно, він мав гроші, щоб відбудувати будівлю з дорогими різними дверима. Але що для нього могло бути краще переспіву пташок. Пелюсток сакури на весні, що кружляли та повільно опускались на землю, ніжно її торкаючись. Вітру, котрого якщо правильно почути, він направить меча. Струмка влітку, котрий охолоджує розпечені подушечки лап та дозволяє напитись досхочу. Останнього танку осіннього листя, що палає усіма відтінками жовтого й червоного. А на землі приминається безжальним, але таким прекрасним дощем. Зимового снігу, котрий поколює лапи й вчить тіло рухатись спритніше.

Жодні лискучі стіни не вимуштрують самурая так, як це зробить природа.

Майстер Такаші прокашлявся, привертаючи увагу кошенят. Ті завмерли — сиділи спокійно, майже нерухомо, даючи коту роздивитись їх. Хіба що смикали вушками.

Один з його новоспечених учнів — вірніше одна — привернула увагу.

Юна біла кішечка сиділа непорушно з ідеально рівною спиною, навіть не смикала довгим хвостом, на відміну від інших.

Майстер посміхнувся: «Одразу видно, вчилась, перш ніж до мене прийшла…».

Кицька була одягнена в кейкогі на кілька розмірів більше. Штани вона туго перев’язала на талії, щоб не спадали під час тренувань. Від цього дешева тканина зібралась неохайними складками. Сорочку вона теж ушивала. Та вочевидь не вистачало хисту голку тримати, бо на тканині помічались неохайні стьожки та сліди від голки. На очі кішечка пов’язала саморобну стрічку з грубої мішковини. Залишила вузькі прорізи —  кольору очей її він не бачив. Однак промайнула думка, що десь вони з цією дитиною зустрічались.

Какари Такаші рідко коли брав собі в учні дівчат. Ні, він не був з тих, хто не допускав, що з кішки не буде сильної онна-бугейся. Проте знав, наскільки важко зламати постулати, дбайливо вкладені батьками в малу голівку. Однак ця кицька походила більше на чистий лист, котрий сам обирав, якими чорнилами на ньому писатимуть.

Йому стало цікаво. Він коротко запитав.

— Твоє ім’я?

Кішечка схилила голову та трохи опустила маленькі вушка в знак поваги.

— Мічі, сенсею.

Майстер Такаші нічого не відповів. Задумливо почухав кігтем вуса й повільно покрокував у протилежний бік кола.

Там гордливо сидів чорно-білий котик з піднятими великими вухами. Його хвіст точно маятник колихався з однієї сторони в іншу. Він те й діло робив смішні рухи носом й смикав тоненькими вусиками. Новісінький дубовий боккен лежав поряд, але неправильно. Котик поклав його вістрям до себе. Ще й занадто близько до іншого учня.

Такаші зробив висновок: «Й собі лапу поріже та сусіда поранити може…».

Наблизився до нього.

— А твоє ім’я?

Кошеня відповіло голосно й чітко, не схиляючи голови.

— Кен.

Какари відзначив для себе: «Зухвалий на додачу... — гірко пригадавши. — Я теж був таким колись…».

Майстер відійшов в центр кола та дістав з рукава довгу й тонку бойову голку. Вказав спочатку на Кена.

— Ти… — обвів прискіпливим поглядом ще раз майбутніх учнів й зупинився на Мічі. — І ти. В центр кола! Хочу подивитись на ваші вміння. До трьох перемог.

Обидва котенята вийшли. Кішка звузила очі, вушка розставила в сторони та нахилила. Відвела свій боккен назад. А котик свій направив вістрям на неї. Здавалося, все навколо завмерло, поки Майстер повернувся до книги. Скосився на мить на сторінки, котрі все ганяв вітер. Голосно проголосив.