Запис

Людмила Семенівна працювала в міській бібліотеці вже десять років.

За цей час змінилося багато чого.

Старі картотеки поступово переносили в електронну базу, на місці одного читального столу з'явилися комп'ютери, приходили нові працівники, звільнялися старі.

Не змінювалися лише книги.

Тисячі книг стояли на високих стелажах, розділені за авторами, жанрами та номерами.

Людмила Семенівна знала цю бібліотеку майже напам'ять.

Могла без каталогу знайти потрібну полицю.

Знала, де заїдає віконна ручка.

Яка лампа в коридорі іноді мерехтить.

Які двері треба трохи підняти, щоб вони нормально зачинилися.

Навіть скрип старої підлоги давно став для неї звичним.

Книжки.

Відвідувачі.

Записи.

Рутинна робота.

І Людмилу Семенівну це цілком влаштовувало.

Того вечора вона залишилася допізна.

До бібліотеки привезли кілька коробок книг, які потрібно було перевірити, розсортувати за номерами та внести до журналу.

Роботу можна було залишити до ранку.

Але Людмила Семенівна не любила залишати незакінчене.

Близько дев'ятої пішла остання співробітниця.

— Людмило Семенівно, ви ще довго?

— Та годинки дві. Треба хоча б ці коробки закінчити.

— Може, завтра?

— Завтра ще читачі прийдуть. Іди вже.

— Тоді до завтра.

— До завтра.

Вхідні двері зачинилися.

Клацнув замок.

За кілька секунд Людмила Семенівна почула, як кроки колеги віддалилися.

Бібліотека стихла.

Жінка повернулася до роботи.

Взяла книгу.

Перевірила.

Записала номер.

Відклала.

Наступна.

Ще одна.

Ще.

За вікнами давно стемніло.

Час від часу по вулиці проїжджала машина, і світло фар на кілька секунд ковзало по стелі.

Близько десятої Людмила Семенівна зробила собі чай.

Поставила чашку поруч із журналом і продовжила.

Через кілька хвилин вона дістала з коробки чергову книгу.

І зупинилася.

Книга була старою.

Настільки старою, що поруч із новими виданнями виглядала чужою.

Темний шкіряний перепліт.

Потерті краї.

Жодної назви.

Жодного імені автора.

Навіть звичного бібліотечного номера не було.

— А ти звідки взялася?

Людмила Семенівна перевернула книгу.

Нічого.

Відкрила.

Папір був жовтуватим і грубим.

На першій сторінці — кілька дивних символів.

Вона перегорнула далі.

Кола.

Лінії.

Схеми.

Деякі нагадували геометричні фігури, інші складалися з десятків дрібних знаків.

Між ними були записи.

Людмила Семенівна нахилилася ближче.

За роки роботи вона бачила різні старі видання. Добре знала латину й могла хоча б приблизно визначити кілька інших мов.

Але тут не впізнала нічого.

Деякі символи нагадували літери.

Інші — цифри.

А деякі взагалі не були схожі ні на що знайоме.

Вона перегорнула ще одну сторінку.

Посередині було намальоване велике коло.

Усередині — ще три.

Від них у різні боки тягнулися тонкі лінії.

Під малюнком ішов короткий рядок.

Людмила Семенівна провела по ньому пальцем.

— Езенц…

Зупинилася.

Примружилася.

— Ірм… акут…

Прочитала ще раз.

— Езенц… ірм… акут…

Звучало безглуздо.

Вона перегорнула сторінку.

Там був ще один рядок.

— Ар… ені… са…

Людмила Семенівна похитала головою.

— Та ну тебе.

Закрила книгу.

Кілька секунд потримала її в руках.

Можливо, хтось помилково поклав старе видання до нових надходжень.

Вранці можна буде розібратися.

Вона відклала книгу на край столу.

Зробила ковток чаю.

І повернулася до роботи.

О 22:47 Людмила Семенівна почула звук між стелажами.

Негучний.

Наче щось легенько зачепило дерево.

Вона підняла голову.

Прислухалася.

Тиша.

— Миша, чи що…

Повернулася до журналу.

За хвилину звук повторився.

Тепер трохи далі.

Людмила Семенівна знову підняла голову.

— От тільки мишей мені не вистачало.

Вона встала й пройшла до першого ряду.

Зазирнула між стелажами.

Нічого.

Далі.

Теж порожньо.

Бібліотека виглядала так само, як завжди.

Людмила Семенівна повернулася.

Сіла.

Погляд мимоволі впав на стару книгу.

Вона лежала там, де жінка її залишила.

Людмила взяла наступне видання.

Перевірила номер.

Записала.

Робота тривала.

Близько одинадцятої вона вирішила зробити перерву.

Встала.

Розім'яла спину.

Підійшла до вікна.

На вулиці майже нікого не було.

Лише ліхтарі освітлювали мокрий асфальт.

Людмила Семенівна вже збиралася повернутися до столу, коли їй здалося, що десь позаду хтось швидко пройшов між стелажами.

Вона різко обернулася.

Порожньо.

— Є тут хто?

Тиша.

Жінка кілька секунд дивилася в темний прохід.

— Я вже зачиняюся.

Ніхто не відповів.

Вона пройшла між рядами.

Перший.

Другий.

Третій.

Нікого.

Перевірила службове приміщення.

Порожньо.

Туалет.

Порожньо.

Підійшла до вхідних дверей.

Замкнені.

Людмила Семенівна смикнула ручку.

Ні.

Ніхто не міг зайти.

Вона повернулася до залу.

— Уже ввижається.

Сіла за стіл.

Кілька секунд дивилася на книги.

Потім усміхнулася.

— Треба було йти додому разом з усіма.

Взяла ручку.

І продовжила записи.

00:03

Гуп.

Людмила Семенівна здригнулася так сильно, що ручка випала з пальців.