Розділ 8

22. Сміх

- Що ви собі дозволяєте? – Хенільді забракло слів, щоб висловити своє обурення. А цей безцеремонний тип почалапав по світлому килиму у своїх брудних черевиках до її ліжка, присів там і почав під ним щось видивлятися. Жодних манер і пристойності! 

- Мені здається, що за нами надумала стежити ваша управителька, але поки що зайнята в їдальні, я помітив, як вона туди увійшла, коли ми прямували до сходів, - піднявши погляд на Хенільду, пояснив детектив. - Тому краще, щоб ви зараз зачинили двері, щоб вона не бачила, куди я увійшов. Саме тому такий поспіх з мого боку. Навіть нахабство. Але це потрібно для справи. Швидко перевірю все й піду геть. 

- Що перевірите? – розгублено спитала герцогиня. Але двері прикрила. – Знову якісь ваші непристойні випробування? Зараз же залиште мою кімнату! І чому ви вирішили, що пані Мінрея стежитиме за нами? 

- Тому що вона не повірила жодному вашому слову про троюрідного брата, - пояснив Бернарден. – Візьміть лампу і посвітіть мені під ліжком! – одразу ж наказав. – Верхнього світла від люстри недостатньо. 

- Навіщо? – Хенільда спитала, але все-таки взяла зі столу лампу з магічним вогником, принесла до Бернардена. Цікавість переважила її роздратування.

Детектив не відповів. Раптом влігся на підлогу у весь свій довгий зріст і поплазував під ліжко. 

- Килим тут заважатиме зсунути ліжко з місця, - прокретав він з-під ліжка. – Тому мушу сам сюди лізти. У своїй кімнаті я вже все перевірив. А тут ліжко низьке. Сподіваюся, я тут не застрягну...  

Хенільда раптом тихо розсміялася, дивлячись на половину детектива, який вовтузився на підлозі. Уявила, як детектив застрягає під ліжком. Намагалася приховати, що її душив сміх, адже й справді кумедною була картина: чоловік повзав під її ліжком, вже запхавшись туди до пояса. Його довгі ноги в черевиках із стоптаними підошвами викликали в жінки просто нестримний регіт. 

- Чому ви там стоїте? Що за звуки? Світіть! Де лампа? Ви ж взяли лампу? – почувся глухий голос Бернардена під ліжком. – У вас тут пилу ще більше, ніж у моїй кімнаті! 

Хенільду розібрав ще більший сміх. Вона ледве трималася. Сама опустилася на коліна біля ліжка й запхала лампу під звисаюче простирадло. 

- Так видно? – спитала вона. 

- От, чорт! - вилаявся Бернарден. – Це сухе зілля розсипалося в порох, -  і він оглушливо чхнув. 

При цьому він тім’ям, очевидно, добряче гупнувся об дно ліжка. Почувся глухий удар, а за ним різка й брудна лайка. 

Тут Хенільда вже точно не витримала. Почала реготати, стримуючись, щоб не було надто голосно. Приклала руку до рота, щоб приглушити свій сміх. Кумедна ситуація її забавляла. 

- Ви там що, смієтеся? – незадоволено проговорив Бернарден з-під ліжка. – Лампу, лампу ближче посуньте! Я нічого не бачу! Тьху! А-апчхи! От, довбана трава! Вашим служницям треба зробити догану! Вони не прибирали тут вже цілу вічність! 

Хенільда пирскала сміхом в одну руку, а іншою посунула лампу трохи далі глибше під ліжко. Не втрималася, плюнула на пристойність і сама вляглася поряд з ногами Бернардена, щоб трохи заглянути під ліжко й побачити, що він там робить. 

Детектив протирав очі. Напевно, він доторкнувся до пучка полину, зілля-оберегу, яке завжди клалося під ліжко жінкам. Для плодючості та від різних зурочень і нечистої сили. Мабуть, той пучок полину лежав там так давно, що розсипався на порох, а детектив якраз чхнув – і весь мотлох і пил полетіли йому в очі. 

Хенільда вже реготала, не криючись. Не могла спинити сміх. Сіла біля ліжка й пирскала.  Чоловік мовчав, щось там робив. Періодично чхав, після кожного разу гупаючись об дно ліжка, що викликало нові приступи сміху в герцогині. Нарешті, він зарухався і почав вилазити з-під ліжка. Якось виборсався, виштовхнувши з собою і лампу. 

Яскраве світло осяяло волосся й обличчя Бернардена, запилене, брудне, незадоволене... Він сів біля герцогині на підлозі, весь скуйовджений, потираючи рукою маківку, якою стукнувся кілька разів і на якій, мабуть, вже виростала ґуля. Жінка не могла зупинити сміх. Реготала, як навіжена. 

Бернарден мовчки й похмуро дивився на герцогиню, вивчав її поглядом, наче якесь диво. Жінка була зовсім не схожа на себе. Такою він її ще не бачив. Не манірну й роздратовану, не владну й злу, не злякану й розгублену, не сумну й пригнічену... Виявляється, вона може бути зовсім іншою. Веселою. Вона була зараз схожа на юну дівчину, на плечах якої не лежить невдалий шлюб зі старим герцогом, не висить смертельна небезпека й звинувачення у вбивстві. А яка весело радіє життю, нестримно сміється, і саме тому так невимовно й щемливо гарна у цей момент, безтурботна, щира, ніжна, так гостро й бажано приваблива... 

Бернарден не втримався, нахилився і поцілував її просто у посмішку, яка зводила його зараз із розуму... 

23. Сутичка

Хенільда замовкла. Сміх застряг у її горлі.

Бернарден агресивно вгризався в губи герцогині своїми, смакував їхню солодку м'якіть, нарешті діставшись до того, що його приваблювало від першої хвилини , коли він побачив цю жінку.

Вона різко напружилася, а потім з усієї сили з розмаху вдарила тією лампою, котра зараз лежала біля неї, Бернардена по голові. Він аж крякнув від несподіванки.