15. Арешт

15. Арешт

- Тартосе! – розгублено й злякано скрикнула Хенільда, підбігла до столу, схилилася над графом. 

Вона ще не вірила у те, що побачила. По-дурному притискала до себе оберемок троянд і яскраву коробочку з обручкою. Перебувала в шоці, не знала, що робити. Обличчя Тартоса, рідне, омріяне, застигло непорушною маскою. Хенільді все здавалося, що він прикидається, що це все не насправді: ось-ось коханий підніметься і скаже, що це розіграш, злий і неприємний жарт. 

Вона трохи постояла там стовпом, а потім все-таки до неї дійшло, що мертвий Тартос їй не ввижається. Розпачливо кинула квіти й коробочку під ноги, аж та покотилася по підлозі, розкрилася й обручка впала поряд з головою чоловіка, біля срібного кучерявого волосся, забрудненого чимось червоно-жовтим. Жінка впала біля графа на коліна й схопила ніж, котрий жахливим вироком стирчав у грудях Тартоса і висмикнула його... 

- Чекайте, чекайте, - вперше за всю розповідь перебив Хенільду Бернарден. – Ви схопили ніж і висмикнули його з грудей жертви? 

- Кого? – спочатку не зрозуміла герцогиня. Потім до неї дійшло, вона зблідла ще більше (розповідаючи про свій візит до графа, Хенільда дуже нервувала і була бліда, як стіна). – Так, я висмикнула ніж з його грудей. Це було страшно. Кров хлинула потоками. Я... Я була вся в крові... 

- Навіщо ви висмикнули ніж? – спитав Бернарден. 

- Я хотіла, щоб Тартос ожив, - тремтячим голосом пояснила жінка. – Мені подумалося, що якщо він позбавиться цього... е-е-е... предмета в грудях, то оживе... Я зовсім нічого тоді не усвідомлювала. Це був шок! Біль! Горе! Ох, доле, я вся була в крові! 

Вона закрила долонями обличчя, приходячи в себе. Бернарден мовчав Подумав, що в нього навіть немає склянки, щоб подати води герцогині. Та й води в кабінеті не було. Трохи незадоволено посопів, дратуючись цього разу сам на себе, а потім відкрив рота, щоб поставити наступне питання, але Хенільда вже опанувала себе. Відвела руки від обличчя й сухо промовила:  

- Вибачте. Ця сцена й досі перед моїми очима. Я вже розповідала про все це кілька разів у поліції. Мені не повірили. Адже далі було ще гірше...

Жінка почала розповідати далі, а Бернарден дивувався її витримці: не кожен зможе бути таким зібраним і зосередженим, згадуючи такі жахливі події.

Хенільда, нарешті усвідомивши, що граф справді мертвий, набрала в рот повітря, щоб закричати від розпуки й горя, але закричала не вона. Закричала за її спиною служниця, котра якраз увійшла до їдальні й побачила всю страшну картину. 

Звичайно, коли ти заходиш і бачиш на підлозі свого хазяїна, а біля нього стоїть на колінах  жінка із закривавленим ножем у руці, сукня якої заляпана кров’ю, то що можна ще тут подумати? 

Служниця закричала пронизливо й страшно, вистрибнула в коридор і, репетуючи, побігла геть.

За дверима почувся гамір, у їдальню вбігли якісь люди, кликали поліцію та відтягували ошелешену Хенільду від тіла графа Тартоса.  

Жінка перебувала, наче в тумані. Хтось вирвав з її рук ножа і він упав на підлогу, брязкаючи неприємним звуком. Герцогиню, незважаючи на титул, скрутили двоє молодиків, яких покликав дворецький, і вивели геть із їдальні. Запхали в якусь комірку, чекаючи на поліцію. Всі щось питали, гнівно кричали, дорікали й гримали, але Хенільда майже не чула слів, все злилося в гул, фоновий шум, у якому чітко бриніли її слова, які вона увесь час повторювала, тихо але затято: «Убив. Хтось убив Тартоса!». 

Саме ці слова вона першими й сказала поліцейським, які приїхали її забирати у відділок. Трохи оговтавшись, жінка зрозуміла, що накоїла. Адже замість того, щоб одразу самій підняти ґвалт і покликати поліцію, вона самостійно підписала собі смертний вирок: навіщось схопила той ніж. 

У поліції їй, нарешті, дозволили помити руки, які були всі в засохлій, неприємній на дотик крові графа. Вона тримала їх розчепіреними і тихо плакала всю дорогу до відділку. Поліцейська, яка розглядала її справу, тицьнула якийсь папірець на підпис – і Хенільда його підписала, не дивлячись. Хоча раніше сто разів би перечитала. А це було, як виявилося потім, щиросердне признання у вбивстві. Типовий бланк, де вписали її ім’я. В той день на неї найшло якесь отупіння і страшна байдужість. Та це можна було зрозуміти.  

Отямилася і почала здраво мислити герцогиня вже в одиночній камері у в’язниці. Трохи відійшла від шоку.

-  Я там трохи навіть поспала у той перший день ув’язнення, - криво усміхнулася герцогиня. – А коли прокинулася, то зрозуміла, що мушу дізнатися, хто ж насправді вбив мого Тартоса. Це стало метою мого життя зараз, пане Шапіро. І, звичайно, врятування мого життя теж. Але це на другому місці. Я заплатила величезну заставу, й мені дозволили місяць перед стратою провести на волі. Поліцейський обмежувальний знак на руці тримає мене у радіусі столиці. Ось така моя історія. 

Жінка зітхнула. Замовкла. Бернарден, побарабанивши пальцями по столу, трохи подумав і спитав: 

- Мене цікавлять кілька моментів. Спробуйте пригадати максимально детально. Перше. Виїжджаючи до графа, що ви їли вдома? Чи пили? З ким зустрічалися і спілкувалися протягом часу поїздки до графа? 

- Гм, - Хенільда здивувалася таким запитанням, але детектив наче вже приступив до своєї роботи, тому вона почала згадувати. – Був легкий сніданок зранку. Як завжди, управителька Мінрея принесла каву й кілька круасанів. Наче все. Дорогою я не пила і не їла. Перед виходом з дому бачила Петріса, він спитав, чи будемо ремонтувати вхідні сходи. Там одна з кам’яних сходинок покришилася. Я наказала купити цемент і поки що просто замазати тріщини.